Сьогодні йшов дощ, і знову згадав слова старого Тараса: “Тобі потрібна жінка в хаті.” Так, він мав рацію. Кожного вечора, коли повертався у порожню хату, тиша давила на груди. Холодні стіни і запах речей Софії, що так і лишилися в шафі, боліли більше за сам цвинтар.
Через кілька місяців сусіди почали робити натяки. “Остапе, на базарі оселилася молода вдова, може, познайомишся” “У церкву ходить дівчина тиха, можу слово замовити” Але його ніщо не доторкалося. Аж поки одного дня Тарас не взяв його під руку і не привів у дім своєї далекої родички, Ганни.
Ганна не була вродливою за мірками села. Кругле обличчя, завеликий ніс, бліді очі, а ходила важкувато. Жінки шепотіли: “Бідолашний Остап, після Софійки ось з ким зв’язався.” Так і прилипло до неї жорстоке прізвисько “погана жінка”.
Але те, чого люди не бачили, це її лагідність. Ганна вміла терпляче готувати, носила воду з криниці без нарікань і, найголовніше, вміла слухати. Остап, який місяцями не мав кому розказати про свій біль, знайшов у ній тишу, якої давно не знав.
Їхнє весілля було простим без розкоші. Два свідки, отець і кілька свічок. Остап не відчув полум’я пристрасті, але відчув інше спокій. А після років бурі спокій цінується вище за будь-яку красу.
Спершу люди дивилися з жалем. “Вибирав її, аби не бути самому.” “Не пощастило з жінками.” Але поступово плітки стихли. Хата Остапа, яка колоно дзвеніла порожнечею, тепер пахла свіжим хлібом і сушеним зіллям. У довгі зимові вечори Ганна читала йому уривки зі старих книжок, що лишилися від Софії, а Остап заплющував очі й розумів, що біль уже не такий гострий.
Одного разу завітав старий Тарас. Затримався на порозі, дивлячись, як Ганна сидить біля вікна та шиє, а Остап носить дрова. Посміхнувся під сивими вусами і прошепотів:
Красива чи некрасива неважливо. Важливо, що знайшли одне одного.
Остап глянув на нього і вперше по похороні щиро усміхнувся. Може, село й називатиме її “поганою жінкою”, але для нього Ганна була несподіваним даром життя доказом того, що справжня краса не в обличчі, а в тиші, яку людина несе у душі.
І в цій тиші Остап відчув нарешті знову живе.
*Так і життя навчає: іноді найбільший скарб чекає там, куди навіть не думав зазирнути.*