Щоранку, коли перші промені сонця ще ніжно торкалися дахів міста, Тарас піднімався зі свого невеличкого квартирки у старому, трохи похилому будинку, що стояв за кілька вуличок від центрального парку. Його стара куртка з латками на ліктях немовід вбирала ранкове світло, наче хотіла злитися з тінню ще сонних дерев. Він йшов повільно, майже волік ноги, тримаючи під пахвою зношений зошит і невелику полотняну торбинку з найпотрібнішим: книжкою, ручкою, шматочком хліба та печивом, яке спек напередодні ввечері. Годинника в нього не було час, гадав він, був чимось, за чим не варто женутися.
Дійшовши до парку, Тарас прямував до свого улюбленого лавки під старим дубом, корені якого трохи піднімали бруківку, а влітку його гілки дарували прохолоду й тінь. Ніхто його особливо не помічав. Повз нього бігли бігуни, проїжджали велосипедисти, гуляли закохані пари з собаками, діти голосно гралися а він просто сидів і спостерігав, пропускаючи світ повз себе. Він не просив грошей, не давав порад, не критикував. Просто дивився. І в цьому погляді було щось, що мало хто міг зрозуміти: глибоке бажання людського звязку, бути побаченим без умов.
«Оцей дід завжди тут сидить», казали деякі сусіди, з сумішшю цікавості та зневаги. «Напевно, ще один безхатько, або той, що розум втратив».
Але Тарас не був бездомним. Колись він був архітектором, бізнесменом, удівцем, мільйонером. Його життя було повне хмарочосів, нескінченних нарад, контрактів і показного блиску. Він мав усе, про що, здавалося, можна мріяти. Але коли його дружина загинула в автомобільній аварії, а він відчув, що все, що будував, стало безглуздим, він кинув усе. Продав будинок, закрив справи, позбувся майже всього майна. Залишив лише зошит, улюблену ручку та кілька спогадів про те, як колись кохав усім серцем.
Так він і опинився на тій лавці. Спочатку ніхто на нього не дивився. Ніхто не сідав поруч. Ніхто не питав, чи не холодно йому, чи не голодний, чи не хоче поговорити. Та Тарас не ображався. Кожного дня, дивлячись на людей, він робив у зошиті нотатки: жінка, що читала газету з кавою на сусідній лавці; чоловік, який годував голубів засохлим хлібом; діти, що бігли між деревами з безглуздими вигуками. Кожен жест був окремим світом, який Тарас записував, ніби будував архітектуру людського тепла.
Аж одного дня зявилася Соломія. Дівчинка з червоною рюкзаком, великими допитливими очима, що рухалася з такою щирістю, яка буває лише у тих, хто ще вірить у доброту світу. Вона підійшла до лавки, де сидів Тарас, і простягнула йому печиво.
«Моя мама каже, щоб я не розмовляла з незнайомцями, промовила вона, мяко, але впевнено, але ви не схожі на поганого».
Тарас усміхнувся. Це була перша щира усмішка за місяці. В його очах, що бачили бізнес, провали й невимовні втрати, зявився блиск, який він думав, що втратив назавжди.
«Дякую, дитинко, сказав він. Мене звати Тарас».
З того дня Соломія вітала його кожного вечора. Інколи приносила квітку зі свого садка, інколи вигадану історію, а іноді просто «привіт», сказаний з чистотою, що не знає брехні чи масок. Тарас почав чекати цих зустрічей з тихою радістю. Його лавка перестала бути лише місцем спостереження вона стала місцем зустрічі, хоч ніхто про це й не знав.
Дні минали. Одного разу Соломія не прийшла. Не прийшла й наступного дня. Не прийшла й після. Тарас, вперше за довгий час хвилюючись, пішов до крамниці на розі, питаючи про неї. Ніхто нічого не знав. Аж поки одна сусідка не сказала, що дівчинка захворіла і лежить у лікарні за кілька кварталів звідти.
Тарас не вагався. Він пішов до лікарні повільними, але впевненими кроками, ніби кожен крок наближав його до самого себе. Коли він прийшов, йому спочатку не дозволили увійти. Але раптом мати Соломії побачила його з вікна:
«Ви з тієї лавки?»
Він кивнув.
«Моя донька постійно про вас розповідає. Заходьте».
Соломія була блідою, з гарячковим блиском в очах, але, побачивши Тараса, скрикнула:
«Тарасе! Я думала, ви не прийдете!»
А він, із тріпочучим голосом, відповів:
«Я нікуди не пішов».
Наступні дні Тарас проводив біля ліжка Соломії. Він читав їй казки, вигадував історії про чарівні парки, розповідав таємниці, які знають лише старі дерева. Разом вони подорожували у світи, що існували лише у думках тих, хто вірить у силу слів. Іноді Соломія дарувала йому малюнки, зроблені під час хвороби: замки, ріки, говірких звірів і завжди маленьку лавку під гіллястим деревом.
За місяць Соломія одужала. Повернулася до школи, до парку. І тепер уже не було тільки Тараса, що її вітав