КІТ, ЯКИЙ ЧЕКАВ
У маленькій кав’ярні на вулиці Личаківській, затиснутій між старими камяницями та вузькими подвірями, ледь вистачало місця для кількох столиків. Вітрина була простою: кілька паляничок під склом, полиці з книжками, що залишилися ще від друзів, та старенький програвач, з якого лилася сумна джазова мелодія. Але найбільше здивувало те, що гостей вабив не запах свіжої кави, а сірий кіт, що день у день сидів у сінях, пильно вдивляючись у двері.
Це Левко, пояснювала господиня Оксана, жінка з сріблястим волоссям, що спадало на плечі, і руками, звиклими до турбот. Він чекає.
Багато хто вважав, що Левко звичайний вуличний кіт, який просто знайшов теплий куток. Але сусіди знали правду.
Пять років тому, у дощовий осінній день, Оксана і її чоловік Тарас підібрали його. Кіт зявився біля їхніх дверей, худий, з пораненою лапою, тихо благаючи про допомогу. Тарас, не роздумуючи, забрав його додому, загорнув у старий плед, обробив рану та поселив на кухні біля печі.
Він залишається з нами, сказав Тарас того вечора, дивлячись на Левка. В його очах стільки вдячності, що й слова зайві.
З того часу Левко став частиною їхнього життя. Він спав між ними, лазив по Тарасових плечах, коли той читав газету, муркотів під час вечірніх розмов і щоранку супроводжував чоловіка до дверей. Він відчував, коли хтось із них сумував, і тихо підходив, терся об ноги, ніби промовляючи: «Я тут».
Все змінилося, коли Тарас захворів. Хвороба була жорстокою рак, що не давав шансів. Оксана закрила кавярню, щоб бути поруч із ним. Левко майже не відходив від ліжка, ніби розумів, що його господареві потрібна підтримка. Коли Оксана виходила по справи, кіт сидів біля дверей і пильно дивився на вулицю, немов чекав на диво.
Після смерті Тараса Оксана відчула себе спустошено