Київ, 1971 рік. Місто прокидалося в сірому полум’ї ранкового туману. Вулиці були ще мокрі від дощу, що впав напередодні, а газові ліхтарі, що вже гаснули, кидали довгі тіні на бруківку. Місто оживало: трамваї дзвеніли на поворотах, люди спішили на роботу, кішки нишпорили по подвір’ях у пошуках їжі, а старі зупинки, розмальовані оголошеннями, чекали пасажирів.
Дмитро Шевченко та Олексій «Льоша» Коваль були двома молодими хлопцями з провінції, які вирішили спробувати щастя у великому місті. Вони найняли невелику квартиру на Подолі старі стіни, скрипучі дошки, крихітна кухня і вікна, що постійно запотівали. Дмитро працював на складі, розвантажуючи ящики, а Льоша вчився у вечірній школі та підробляв рознощиком газет. У свої двадцять з чимось вони ще шукали свого місця в цьому великому, холодному місті.
Одного разу, блукаючи вулицями, вони натрапили на невеликий зоомагазин. У вітрині сиділи птахи, кролі та черепахи, але їхній погляд привернула маленька клітка, де лежало левеня. Воно було не більше за кошеня, з великими, сумними очима, ніби розуміючи все, що навколо.
Мені страшно за нього, прошепотів Дмитро, стоячи біля клітки. Самотнє. З такими очима Як його можна тут залишити?
Льоша кивнув. Серце його калатало, а пальці непокоїлися.
Ми не можемо піти без нього, сказав Дмитро, майже несміливо.
Вони переглянулися й, не роздумуючи довго, купили левеня. Це був імпульс, здавалося б, безглуздий з практичного погляду, але серце не дозволило інакше.
Як його назвемо? запитав Льоша, коли вони виходили з магазину, тримаючи клітку з пухнастим малюком.
Богдан, відповів Дмитро. Немов маленький король.
Так почалося життя Богдана з Дмитром і Льошею. Вони облаштували для нього куток у квартирі: старий килим на підлозі, миска з молоком, іграшки, зроблені з усього, що знайшлося під рукою. Вони грали з ним у кімнаті, на балконі, навіть іноді виводили його до церковного садка, де, після довгих прохань, їм дозволяли гуляти з левеням.
Богдан швидко став частиною їхнього життя. Він був кмітливим, швидко вчив команди й відчував настрій своїх господарів. Він муркотів, як величезний кіт, коли Дмитро гладив його по спині, і тихо ричав, коли Льоша зажартовував, ховавшись за дверима.
Але минув рік, і стало зрозуміло лев не може жити в квартирі. Він ріс не по днях, а по годинах, його лапи стали могутніми, кігті гострими. Вони усвідомили, що для Богдана потрібне інше життя не за стінами будинку.
Дмитро і Льоша зробили те, що було правильним: вони знайшли допомогу і відвезли Богдана до Карпат, де відомий мисливець-натураліст Іван Герасимчук допомагав тваринам повертатися у дику природу.
Спочатку Богдан сумував. Він відчував нові запахи сосни, землю, трави і розумів, що це його світ, але світ зовсім інший. Поступово він знайшов інших левів, навчився полювати та досліджувати ліс. За рік він став ватажком невеликої зграї, а Дмитро з Льошею відчували одночасно гордість і біль.
Минув ще рік. Вони захотіли побачити його знову. Не щоб забрати просто переконатися, що він щасливий. Щоб попрощатися.
Тепер він дикий, попередив їх Іван Герасимчук. Може не впізнати вас. Це небезпечно. Не намагайтеся.
Але вони підготувалися. Взяли з собою камеру й обережно підійшли до місця, де востаннє бачили Богдана.
Вони стояли, не дихаючи глибоко, і тихо кликали:
Богдане ти нас памятаєш?
Секунди тяглися нескінченно. Тиша була такою густою, що чулося лише шелестіння трави.
І раптом серед кущів зявився величний лев. Він зупинився, повільно підняв голову й подивився на них. Його очі ті самі, що колись дивилися на них з клітки в Києві спалахнули впізнаванням.
І тоді він побіг. Назустріч. Немов дитина, що кидається до батьків після довгої розлуки. Він піднявся на задні лапи, торкаючись їх плечей, обіймаючи, терся гривою об їхні обличчя, лизав їх. Він не хотів відпускати.
Поряд стояли його левенята, дивлячись на все з цікавістю, але Богдан показав, хто для нього важливіший хоч і не забув тих, хто його виростив.
Ця зустріч стала однією з найвідоміших історій. Бо це неймовірно дикий звір, що обіймає людей, які колись були його сімєю. Память і вдячність, яка не вміщується в слова, але залишається в серцях.
Богдана більше ніколи не бачили. Ніхто не знає, коли і де він пішов. Але кажуть, що він жив щасливим, вільним і памятав ту любов, що дала йому життя.
Пізніше Дмитро і Льоша написали:
Можна виростити короля але якщо робити це з любовю, він тебе не забуде.
І