Олена складала кухоні рушники новенькі, з ніжним квітковим візерунком коли завібрирував телефон. Вона зітхнула: чотири пропущені від Катрусі, подруги з роботи. Напевно, нічого важливого. Олена знову взялася за шафу, але телефон задрижав знову.
“Лено, чому не береш?” лепетала Катруся. “Ти знаєш, що в Антонини Миколаївни субота ювілей?”
Олена завмерла, міцно стиснувши рушник у руці.
“Який ювілей?”
“Сімдесят п’ять років. Світка мені дзвонила, її з Димком запросили. Каже, що Антонина Миколаївна розіслала запрошення ще два тижні тому.”
Рушник випав з Олениних рук. Тридцять два роки шлюбу з Ігорем, і жодного разу вона не пропускала родинних свят. А тепер ювілей свекрухи, і навіть слова.
“Може, забули?” прошепотіла Олена, хоч сама в це не вірила.
“Забули? Світка каже, там список на двадцять осіб. Усі запрошені: брати Ігоря з дружинами, навіть колишня сусідка з п’ятого поверху.”
Олена сіла на табурет. Спогади нахлинули: як доглядала свекруху після операції на жовчному, як віддавала свої відпускні, щоб та вставила нові зуби, як сиділа з онуками, коли всі були зайняті.
“Знаєш що, продовжила Катруся, це все через той торт минулого Нового року. Пам’ятаєш, як не той купила?”
“Катрусю, торт тут ні до чого. Вона просто завжди вважала мене чужою.”
Передні двері з гуркотом зачинилися повернувся Ігор. Олена швидко попрощалася з подругою.
Чоловік увійшов у кухню, струшуючи дощові краплі з волосся, немов хлопчина. Олена подивилася на зморшки біля його очей, на знайомі виразні риси. Тридцять два роки разом. І все одно чужа.
“Ігорю, у твоєї мами субота ювілей?” спитала вона, намагаючись не тремтіти.
Він завмер біля холодильника, не обертаючись.
“Так, щось планується.”
“Чому мені не сказав?”
Ігор відчинив холодильник і уважно вивчав його вміст, ніби бачив уперше.
“Мама не хоче великого свята. Тільки найближчі.”
“Найближчі, повторила Олена. А я не належу?”
“Лено, нащо це? Ти ж знаєш маму. В неї свої примхи.”
“Примхи?” Олена відчула, як щось спалахує всередині. “Я терпіла її примхи тридцять два роки! Це не примхи, Ігорю, це це”
Вона не знайшла потрібного слова і тільки махнула рукою.
“Я доглядала її після операції, коли ти був у відрядженні. Віддала свої відпускні, щоб вона зуби вставила. Сиділа з онуками, коли Ірка на море їздила. Тридцять два роки намагалася бути гарною невісткою. І ось як?”
Ігор потер перенісся.
“Лено, невже потрібно рахувати кожну дрібницю? Хто кому що винен?”
“Я не рахую! голос Олени задрижав. Я просто хочу бути частиною родини. Твоєї родини. Невже це забагато?”
Ігор глибоко зітхнув і сів на стілець.
“Послухай, ти перебільшуєш. Мама просто хоче тихого свята.”
“Тихого? На двадцять осіб? Кожне слово різало її горло. Навіть сусідку з п’ятого поверху запросили!”
“Звідки ти?”
“Хіба це важливо? Вона схопила рушник і почала нервово витирати вже суху стільницю. Тридцять два роки, Ігорю! Що я не так зробила? Скажи!”
Ігор простягнув руку, але вона відсторонилася.
“Лено, ти ж знаєш маму. Вона досі вважає, що ти забрала мене від неї.”
“Забрала? Олена гірко усміхнулася. Тобі було двадцять п’ять, коли ми зустрілися! А не п’ять!”
Вона згадала, як вперше зайшла в будинок Антонини Миколаївни, як спробувала сподобатися, спек