Оксана зі своєю свекрухою Марією сиділи на похиленому ліжку. Надворі лютувала зима, а в хаті щойно затопили піч. Від полумя тіни танцювали на стінах, ніби безмовні свідки їхнього горя.
“Не журся, мамо, шепотіла Оксана, ми виживемо. Ось тобі ліки.”
Вона гладила жінку по руці, немові дитину. Невже це та сама Марія, яка колись обіймала її, як рідну доньку? Тепер вони були дві зраджені жінки одна вигнана сином, друга чоловіком.
Жили вони колись утрьох: Марія, її син Денис та Оксана. Вона вийшла заміж пізно, у тридцять, і знала, що він уже був одружений. Але тоді все здавалося чесним розлучення, нове кохання.
Свекруха відразу прихилила її, немов знайшла втрачену дитину. “Злилися, як воск у свічці”, бурчав Денис.
Пять років минали, як один день. Потім він став чужим грубим, пяним. Кричав, лаявся, а потім зявилася *вона* Альбіна, бліда лялька з віями, наче у переляканої корови.
“Ти мене проміняв на це?” Оксана не стримала сміху.
“Зате вона весела, а ви дві плаксиві баби”, відрізав він.
“Мене ображай, а матір навіщо?”
“Зайчик, защебетала Альбіна, а це *що* з нами житиме? Відправ її до дитбудинку!”
Марія схопилася за груди. “Я тобі *всі* гроші віддала! Навіщо тоді будинок будував?”
“Живи, але з кімнати не виходь. Тут тепер Альбіна господиня.”
Оксана вже збирала речі. “Поїдемо в село. Краще з вітрами, ніж з ними.”
Дорога видавалася нескінченною. Марія плакала на задньому сидінні, не обертаючись до вікна. “Як же ми тепер?”
“Виживемо. У мене є гроші, у тебе пенсія. Хоч на хліб з салом вистачить.”
Село зустріло їх морозом. Стара хата стояла, наче заснула. Оксана швидко розпалила вогонь. “Дід навчив, усміхнулася, не пропаду.”
У двері постукали. На порозі стояв сусід Микола. “О, хазяйка! А я дивився чия ж тачка?”
Він став їхнім ангелом-охоронцем. Ніс воду, пригощав салом, а одного разу, коли дзвонив невідомий номер, втримав Марію, коли та впала на підлогу.
“Ваш чоловік розбився.”
Денис вмер так само, як і жив пяний, з Альбіною на пасажирському сидінні. Вона вижила. Без подряпин.
Похорон був холодний. Будинок, який вони повернули, смердів брудом і горілкою. Альбіна вискочила зі спальні з якимсь кудлатим дурнем.
“Це мій дім! У нас було *передвесілля*!”
Микола вигнав їх, немов брудних котів.
Через рік він одружився з Марією. Оксана ж усиновила двох дітей брата і сестру, яких не можна розлучати.
Буває, родина це не кров. Іноді ті, хто втрачає все, знаходять більше, ніж мали.