“Ну що, свідоцтво про шлюб таки міцніше за спільне проживання?” жартували над Надею чоловіки.
“Не піду на тридцятиріччя закінчення університету, а то потім депресія накриє. Нехай ідуть ті, хто щороку збираються їм не помітно, як вони змінилися”, кричала в телефон Надія єдиній подрузі.
“Та що ти, як ти зараз виглядаєш, що так лякаєшся?” здивувалася Оксана. “Ми ж бачилися пять років тому, і ти була нічого собі. Сильно поправилася, чи що?”
“Та не в цьому справа, просто не хочу, і все! Не переконуй, Оксанко!”
Надя вже збиралася закінчити розмову, сподіваючись, що подруга зрозуміла, і тепер дзвонитиме іншим за списком. Але Оксана вчепилася в неї міцно:
“Надю, у нас і так ряди рідшають.”
“Що, хтось пішов у інший світ?” Надя мимоволі здригнулася. Вона вважала себе вже не дуже молодою, але не настільки, щоб однолітки почали відходити.
“Та ні, просто дехто з країни виїхав. А помер у нас ще Богдан Коваль, двадцять пять років тому зовсім молодий, я тобі розповідала.”
“Тож не впертося, збирається весь наш потік чотири групи, а на ділі буде лише тридцять осіб. Ти ж свого сина вже одружила? От і можна трішки відірватися.”
Оксана ще щось говорила, а Надя згадала Богдана. У нього завжди були темні кола під очима й важкий погляд, і хлопці вважали його слабаком.
А виявилося, у Богдана було слабке серце. Він добре вчився, мріяв збудувати міст у рідному містечку, але не встиг. А що встигла вона?
Зустрічалася з Юрієм, бригадиром будівельників, куди пішла працювати після інституту. Він працював вахтами, потім їхав додому.
Довго зустрічалися, Юрій навіть називав її дружиною. Казав, що цивільний шлюб справжнє кохання, коли люди разом не через папір, а через почуття…
А коли Надя дізналася, що чекає дитину, Юрій раптом зник. Виявилося, у нього троє дітей і хвора дружина. Він звільнився, навіть не повідомивши їй.
Надя зрозуміла не може вимагати нічого від чоловіка з трьома дітьми. Пішла з будівництва, поки ніхто не здогадався. Хіба що хтось із чоловіків пожартував:
“Ну що, свідоцтво про шлюб таки міцніше?”
Але їй було все одно. Влаштувалася в магазин біля дому за фірмою сусідки. Домовилися, що Надя, навіть коли стане матірю, буде працювати два дні.
Мати погодилася сидіти з Андрійком, хоч і лаяла доньку:
“Я сподівалася, що хоч ти будеш розумніша! Навчання на денному на своїй спині тягла, а ти, Надю, непрактична!”
“Яке коріння, таке й насіння. Що хотіла?” відповіла Надя і одразу ж пожалкувала.
Потім вони обійнялися й плакали разом. Але що зміниш?
Тому, коли Оксана дзвонила запросити на зустріч через тридцять років, Надя не пішла.
Вони там розповідатимуть про родини, роботу, показуватимуть фото, а вона мила підлоги у трьох місцях у підїзді, школі й садочку. Що їй з ними говорити?
А точніше що їм з нею?
Андрійко став її єдиною радістю. А коли пішов до школи, Наді пощастило її взяли за фахом на півставки. Вона встигала все, навіть забирати сина після продленки.
Потім до неї почав залицятися колега, але вона відмовила. “Чужий дядько не замінить батька”, думала вона.
З часом Надя вийшла на повну ставку, заробляла непогано. Але почувала себе неповноцінною. Одягалася просто, не фарбувалася, після сороку зявилася сивина.
Їй здавалося, вона не має права на щастя адже колись зустрічалася з одруженим.
Андрійко виріс вдячним. Їздив до бабусі Ганни в село, допомагав у городі, колов дрова. Навіть мати тепер хвалила: “Такий онук щастя!”
Тож яке тепер кафе й зустрічі з однокурсниками?
Усе це промайнуло в голові за секунди, коли Оксана наполегливо питала:
“Ну що, запамятала? Кафе ‘Старий Київ’, наступної пятниці о третій. Приходь, а то й мені буде ні з ким поговорити.”
Голос у Оксани раптом задрижав, і Надя неочікувано погодилася.
Потім шкодувала. Підійшла до дзеркала, знову взяла телефон хто