**Щоденниковий запис**
Сьогодні сталося щось, що змусило мене задуматися про людську доброту й чорствість одночасно.
Напередодні Нового року в нашій оселі знову панувала напруга. Катерина, дружина мого сина Вадима, знову була незадоволена до нас мали прийти гості, а «старі тут усе псують». Як завжди, він мовчав, не заступившись за нас.
Ми з Віктором Степановичем вже тисячу разів пошкодували, що послухали сина й переїхали до них. Наш дім у селі був скромний, але свій. Тут же ми непрохані гості. Боялися навіть чай варити, щоб не розгнівати невістку.
Єдиний, хто нас розумів онук Дмитро. Хлопець з золотим серцем, навіть якщо мати на нас кричала, він одразу заступався. Але він рідко був вдома навчався, жив у гуртожитку.
Напередодні свята він привітав нас, приніс теплі рукавиці. У мене з вишивкою. Я не втрималася й заплакала.
Бабусю, чого? Невже не сподобалися?
Навпаки, рідний. Такі дорогі і ціною, і серцем.
Він поцілував мої долоні, як робив із дитинства. Вони завжди пахли теплом і любовю.
А потім пішов з друзями святкувати. А ми залишилися чекати.
За годину почули, як Катя кричить: «Гості прийдуть, а тут старі! Куди їх діти?» Вадим щось буркнув, але вона й слухати не хотіла.
Згодом увійшов син:
Мамо, тату, вам треба піти. Гості будуть…
Куди ж нам іти, сину? спитала я. Автобуси не ходять, вокзал далеко…
Не знаю. Катя сказала година на збори.
Ми мовчки зібралися, вдягли подарункові рукавиці й вийшли в холод. Нікуди було йти. Зайшли в кафе, потім сховалися в альтанці. Сніг ішов, вітер вив. Я розглядала вишивку на рукавицях, а Віктор Степанович сказав:
Хоча б онук не такий, як батько…
Раптом до нас підійшов пес спанієль, ласий до пестощів. А потім зявилася його господиня Дарина.
Вибачте, вам нікуди йти? спитала вона.
Ми мовчали.
Ходімо до мене, сказала вона рішуче. Лорд уже вас полюбив.
У її квартирі було так затишно! Ялинка, запах млинців… Ми зустріли Новий рік разом.
А вранці прибіг Дмитро шукав нас усюди. Побачив у Дарини мої рукавиці й зрозумів.
Тепер ми живемо у неї. Віктор Степанович годує Лорда, я піклу