Дівчино, ти до кого? питаю я.
Шукаю маму, ви не бачили її? В мене пильно дивиться маленька дівчинка, років шість.
Я замислююсь. У цьому будинку я живу недавно, і, наскільки знаю, квартира, перед якою вона стоїть, довгий час була пустою.
Там ніхто не живе, кажу я.
Дівчинка раптом розплакується й сідає на сходи.
Тіточко, нам дуже потрібна мама! Тато за нею дуже сумує
Я стою, ніяково опустивши руки. Дітей у мене немає, і я не знаю, як допомогти. Обняти? Запропонувати чаю? Та хіба піде вона до незнайомої тітки?.. Раптом дзвонить телефон. Попросивши дівчинку не йти, я відбігаю. А коли повертаюсь її вже немає.
Весь вечір не можу про неї забути. Вирішила зателефонувати господині квартири й запитати про сусідів.
Там уже роки ніхто не живе, каже Людмила Петрівна. А тобі навіщо?
Сьогодні приходила дівчинка, шукала маму
Сусідка замовкла, ніби щось згадуючи.
Мабуть, це донька Олени Але її вже немає. Чоловік залишився сам із немовлям. З тої квартири виїхав невдовзі. З того часу вона пустує
Знаєш, Настю, вони тепер живуть недалеко. Якщо дівчинка знову прийде відведи їх додому. І жінка продиктувала мені адресу.
Час минав, історія почала стиратися з памяті. Працювала, поверталася пізно, рано вранці знову на роботу.
Але одного разу, напередодні Різдва, почула тихий плач біля дверей. Відчиняю і бачу її, ту саму дівчинку, з сірими очима.
Що сталося? Де твій тато?
Він вдома а я шукаю маму, шепоче вона.
Згадавши про записану адресу, біжу шукати, а дівчинку прошу зачекати в мене. Вона заходить, оглядається й сідає на коридорний пуф.
Коли знаходжу папірець вона вже спить, згорнувшись у клубочок. Обережно переношу її на вітальний диван і знову дзвоню господині.
Людмило Петрівно, вибачте, памятаєте, я розповідала про дівчинку, що приходить до пустої квартири?
Вона зараз у мене. Хотіла відвести її додому, але поки шукала адресу заснула. Боюся, батько шукатиме
Я живу поруч, спробую зайти до них. Будь на звязку.
Поклавши слухавку, дивлюся на дівчинку. Виправляю їй пасмо волосся, гладжую по плечу.
Я так мріяла про дітей. Був чоловік, жили душа в душу. Але доля вирішила інакше дві невдалі вагітності, потім розлучення. Він одружився знову, а я залишилася сама.
Тихі кроки переривають мої думки. Відчиняю двері і не вірю очам: на порозі мій колишній
Віть? Як ти тут опинився?
Прийшов за донькою Світлана 7, так?
Так. То це твоя донька? Заходь, вона спить.
Ми проходимо на кухню, ставлю чайник. Отакого сюрпризу не чекала.
Не заважаємо? Можу розбудити Марійку й піти.
Нехай спить. Що сталося? Вона вже не вперше приходить до цієї квартири.
Вітя закриває очі й починає розповідь:
Кілька років тому ми жили тут із Олею. Це її квартира. Після весілля переїхали сюди. Незабаром вона завагітніла. Я був на сьомому небі
А коли прийшов час, відвіз її до лікарні. Вона плакала, тримала мене за руку й просила подбати про дитину, якщо щось станеться
Він замовкає, сльози котяться самі.
Дивлюся на нього, розуміючи цей біль.
Раптом у вітальні чується топіт.
Тату?
Вітя кидається до доньки, міцно обіймає.
Марійко, я так переживав Навіщо пішла без дозволу?
Я просто хочу знайти маму
Ми її знайдемо, але пізніше. Ходімо додому.
Дякую, Настю, Вітя передає мені візитку. Дзвони, якщо Марійка знову прийде. Ми живемо недалеко.
Але звідки вона знає цю квартиру?
Я сам показував. Треба було забрати речі. Вона побачила фото Олі на стіні й тепер мріє про зустріч. Я казав, що мама поїхала, але обовязково повернеться
Вони пішли. А через кілька днів Вітя подзвонив. Так ми знову почали спілкуватися. У вихідні гуляли втрьох у парку, ходили в кафе. Марійка мене полюбила й одного разу навіть назвала мамою.
Настю, якось сказав Вітя, переїжджай до нас. Досить тобі по чужих квартирах. Марійка за тобою сумує
А ти?
І я Він бере мене за руки. Вибач за все.
З того дня ми разом. Виховуємо нашу маленьку щасливицю Марійку. І кожного дня я дякую долі за цей подарунок бути коханою дружиною та матірю.
Адже хіба кров головне? Любов ось що справді важливе.