До кого ви? Ганна Іванівна разом із Петром вийшли на ґанок і дивилися на гостю. Я до Ганни Іванівни! Я онука, точніше, правнучка її. Я дочка Тараса старшого сина Ганни Іванівни.
Ганна Іванівна сиділа на лавочці, залитій весняним сонцем, і ловила кожен промінь. Ось і прийшла весна. Лише Господу відомо, як вона пережила цю зиму.
«Ще одну таку не витримаю», подумала вона й глибоко зітхнула. Вона більше не боялася смерті. Навпаки чекала на неї. Грошей на похорон назбирала, сукню купила.
Ніщо вже не тримало її на цьому світі.
***
Колись у неї була велика родина чоловік, Василь Семенович, міцний, як дуб, і четверо дітей: три сини й донька. Жили дружно, рідко сварилися. Діти виросли й розлетілися, мов птахи.
Старші два сини вступили до університету, потім розїхалися по містах. Середній у школі не дуже навчався, але виріс, зайнявся бізнесом і з часом перебрався за кордон. Донька теж не залишилася в селі пішла до Києва й незабаром вийшла заміж.
Спочатку діти часто навідували батьків. Листи писали, а потім почали дзвонити. Зявилися онуки. Ганна Іванівна брала стару валізу й їхала до когось із них, щоб допомагати з малечею.
Але онуки теж виросли. Дзвінки рідшали. А про приїзди й згадувати перестали робота, свої родини, свої турботи.
Востаннє всі зібралися, коли не стало Василя Семеновича. Здавалося, такий здоровий чоловік проживе вік. Але вийшло інакше.
Поховавши батька, діти розїхалися. Спочатку ще дзвонили матері, але згодом і це зійшло нанівець.
Ганна Іванівна намагалася телефонувати сама, але відчула, що їй не раді, і відступила. Так і жила останні десять років. Іноді хтось із дітей згадував про неї, тоді вона тиждень ходила з посмішкою.
***
Якось вона знову сиділа на лавочці, заклопотана своїми думками.
Добрий день, тітко Ганно! за тином стояв молодий хлопець і усміхався. Памятаєте мене?
Вона примружила очі:
Петре? Це ти?
Так, тітко! радісно відповів він і зайшов у двір.
Петро був сином сусідів, які постійно сварилися й гуляли. Всі роки, поки він був малий, Ганна Іванівна його годувала, одягала й пускала переночувати, коли батьки знову влаштовували бійку.
Не довго ті сусіди прожили. Обоє померли. Петра забрали до дитбудинку, і з того часу вона його не бачила.
Де ж ти пропадав, сину? зраділа вона.
Спершу у дитячому будинку, потім армія, потім навчання. А тепер повернувся додому. Хочу село піднімати!
Що там піднімати? махнула рукою Ганна Іванівна. Усі розїхалися.
Нічого, якось вийде!
І почалося в неї нове життя. Петро влаштувався до місцевого фермера, а ввечері лагодив свою хату й допомагав Ганні Іванівні. Вона ж його називала не інакше, як «синочком». Так вони прожили три роки.
Їду я, тітко, один раз сказав він. Хазяїн зарплату не платить. Поїду на заробітки.
Їдь із Богом, сину, відповіла вона.
І знову залишилася сама. Іноді плакала від самотності. Та все щось тримало її на цьому світі.
***
Добрий день, тітко Ганно! почувся знайомий голос. Вона підвела очі й побачила Петра за тином.
Петре? Невже ти?
Я, тітко! високий, гарно одягнений хлопець увійшов у двір. Повернувся назавжди!
Ой, яка радість! заметушилася вона. Заходь, чай поставимо!
Чай буде добре! усміхнувся він. Зараз тільки додому віднесу речі, тоді прийду з гостинцями.
Незабаром вони сиділи за столом, пили чай із гарних чашок і розмовляли без кінця.
Я вже й на той світ зібралася, Петре, зітхнула вона.
Ще поживеш! жартівливо погрозив він пальцем. Я приїхав тепер у нас все буде добре! Грошей заробив, буду свій бізнес розвивати. Тобі ще рано!
Господи! Чи є хто вдома? раптом почувся дівочий голос.
Ганна Іванівна визирнула у вікно й побачила дівчину в легкому пальті.
До кого ви? вона з Петром вийшли на ґанок.
До Ганни Іванівни! Я правнучка її. Донька Тараса.
Вони переглянулися.
Я дзвонила, але телефон не працював. Тому приїхала просто так.
Заходь, запросила Ганна Іванівна, а Петро взяв валізу.
Правнучку звали Олеся. Вона розповідала, що не любить місто, хоче пожити в селі, а батьки не розуміють.
Дід Тарас сказав: поживеш у селі і бажання пройде. Він вам дзвонив, і тато дзвонив, але не додзвонилися. Я не буду навіжою, у мене є гроші. Поживу до сесії я заочно навчаюся і поїду.
Живи скільки хочеш! відповіла Ганна Іванівна.
Місяць потому вона сиділа на