Ви до кого? Ганна Степанівна разом із Петром вийшли на ґанок і дивилися на гостю. Я до Ганни Степанівни! Я онука, точніше, правнучка її. Я донька Андрія старшого сина Ганни Степанівни.
Ганна Степанівна сиділа на лавочці, залитій сонцем, і раділа першому теплу. Ось і весна. Лише Господь знає, як вона пережила цю зиму.
«Більше одної зими не витягну!» подумала вона й з полегшенням зітхнула. Вона не боялася смерті. Навпаки чекала на неї. Гроші давно відклала. Похоронну сукню купила.
Ніщо вже не тримало її на цьому світі.
***
Колись у неї була велика родина чоловік, Степан Олексійович, статний чоловік, і четверо дітей три сини та донька. Жили дружно, рідко сварилися. Діти виросли й розлетілися, як птахи.
Старші два сини пішли вчитися до університету, потім розїхалися по містах. Середній у школі не дуже старався, але виріс, зайнявся бізнесом і згодом переїхав за кордон. Донька теж не залишилася в селі махнула до Києва і незабаром вийшла заміж.
Спочатку діти часто навідували батьків. Писали листи, а з появою телефонів дзвонили. Потім пішли онуки. Ганна Степанівна брала стару валізку і їхала до когось із дітей доглядати малят.
Але й онуки виросли. Тепер її клікали все рідше. Дзвінки теж почали стихати. А про те, щоб приїхати в гості, діти й згадувати перестали робота, свої сімї, власні турботи.
Востаннє вони зібралися всі, коли не стало Степана Олексійовича. Здавалося, такий здоровий чоловік проживе сто років, але сталося інакше.
Поховавши батька, діти розїхалися. Спочатку ще дзвонили матері, але з часом і цього припинили.
Ганна Степанівна пробувала дзвонити сама, але швидко зрозуміла, що їм не до неї, і відступила. Так і жила останні десять років. Іноді хтось із дітей раптом згадував про неї, тоді вона тиждень ходила з посмішкою.
Якось вона знову сиділа на лавочці й думала про своє.
Добрий день, тіточко Ганно! біля паркану стояв молодий хлопець і усміхався. Памятаєте мене?
Ганна Степанівна примружила очі:
Петре? Це ти?
Так, тіточко! зрадів він і зайшов у двір.
Петро був сином сусідів, які не могли прожити і дня без сварки. Скільки вона його памятала він завжди був голодним, замерзлим хлопчиськом. Від жалю годувала його, віддавала старий одяг і пускала переночувати, коли його батьки влаштовували гулянки.
Батьки Петра недовго так прожили. Не стало їх. Хлопця забрали в дитбудинок, і з тих пір Ганна Степанівна його не бачила, але часто про нього згадувала.
Де ти був стільки років, Петре? запитала вона.
Спершу в дитбудинку, потім служив, потім навчався. А тепер повернувся додому. Хочу село піднімати!
Що вже там піднімати? махнула рукою Ганна Степанівна. Усі розїхалися.
Нічого! Я впораюся!
І почалося у неї нове життя. Петро влаштувався до Максименка найбільшого фермера в селі.
У вільний час лагодив свою стареньку хату, а Ганні Степанівні теж допомагав то дрова нарубає, то в городі прибере. Вона його «синочком» кликала. Так вони прожили три роки.
Їду я, тіточко, сказав одного дня Петро. Максименко зовсім зазнався. Працюй, а гроші не платить. Поїду на заробітки. Ви вже не сумуйте!
Що ти, сину! Їдь із Богом!
І знову вона залишилася сама. Іноді від самотності аж серце нило. Так і коротала дні, чекаючи свого часу. Та щось усе тримало її на цьому світі.
***
Добрий день, тіточко Ганно! почувся знайомий голос. Вона підвела очі й побачила біля паркану Петра.
Петре? Невже ти?
Я, тіточко! високий, гарно одягнений хлопець увійшов у двір. Повернувся! Назавжди!
Ой, яка радість! заметушилася Ганна Степанівна. Заходь, сину! Зараз чайник поставлю!
Чай це добре, усміхнувся Петро. Я тільки додому зайду. Не знав, що вас застану, гостинців не взяв!
За півгодини вони сиділи за столом, пили чай із гарних чашок і розмовляли без кінця.
Я вже й на той світ зібралася, Петре, зітхнула Ганна Степанівна.
Та годі вам! жартівливо помахав він пальцем. Тепер ми з вами заживемо! Я грошей заробив, буду свою справу розвивати. Ще поживете!
Господи! Чи є хто вдома? раптом почувся дівочий голос. Ганна Степанівна виглянула у вікно й побачила дівчину в легкому пальті та туфлях на підборах.
Ви до кого? вона з Петром вийшли на ґанок.
Я до Ганни Степанівни! Я правнучка її. Донька Андрія старшого сина.
Вони переглянулися.
Я дзвонила, але телефон не працював. Тому приїхала так.
Заходьте! запросила Ганна Степанівна, а Петро взяв у дівчини вал