” Мишко, ми пять років чекали. Пять. Лікарі казали дітей у нас не буде. А тут
Мишко, дивись! я завмерла біля калітки, не вірячи власним очам.
Чоловік незграбно переступив поріг, зігнувшись під вагою відра з карасями. Ранковий холод липня пробирав до кісток, але те, що я побачила на лаві, змусило забути про все.
Що там? Михайло поставив відро й підійшов.
На старій лаві біля хліва стояв плетений кошик. Усередині, загорнута в вицвілу пелюшку, лежала дитина.
Його великі карі очі дивилися просто на мене без страху, без зайвих питань.
Господи, видихнув Мишко, звідки він узявся?
Я обережно провела пальцем по його темним кучерям. Малюк навіть не моргнув тільки стиснув кулачок.
У його руці був затиснутий папірець. Я розкрила пальчики й прочитала:
«Будь ласка, допоможіть йому. Я не зможу».
Треба повідомити в міліцію, нахмурився Мишко, почухавши потилицю.
Але я вже притиснула малюка до грудей. Він пахнув пилом і свіжістю. Комбінезон був старим, але чистим.
Ганно, Мишко глянув на мене тривожно, це ж не іграшки.
Можемо, я подивилася йому в очі. Мишко, ми пять років чекали. Пять. Лікарі казали А тут
Але документи? А якщо батьки повернуться? не відступав він.
Я похитала головою: Не повернуться. Відчуваю.
Хлопчик раптом усміхнувся мені, наче зрозумів. І цього було досить. За тиждень ми оформили опіку. 1993-й був нелегким.
Скоро ми помітили дивне: малюк, якого ми назвали Тарасом, не реагував на звуки. Спочатку думали просто задумливий.
Але коли сусідський мотоцикл гуркотів під вікном, а Тарас навіть не здригнувся, серце стислося.
Мишко, він не чує, прошепотіла я вночі, коли хлопчик заснув у колисці, яку нам віддали родичі.
Мишко довго дивився на полумя в печі, потім промовив: Поїдемо до лікаря у Козин. До Івана Григоровича.
Лікар розвів руками: Глухота вроджена. Нічого не вдієте.
Я ридала всю дорогу додому. Мишко мовчав, стискаючи кермо. Ввечері він дістав із комоди горілку.
Мишко, може
Ні, він випив одним ковтком. Не віддамо.
Кого?
Його. Нікуди.
Але як його вчити? Як
Мишко перебив мене:
Ти ж вчителька. Знайдеш спосіб.
Тієї ночі я не спала. Лежала й думала:
“Як навчити дитину, яка не чує?”
А на ранок зрозуміла у нього є очі, руки, серце. Цього досить.
З того дня я почала складати плани. Шукала книги. Вигадувала вправи. Наше життя змінилося.
Восени Тарасу виповнилося десять. Він сидів біля вікна й малював соняхи. У його альбомі вони не просто росли вони жили.
Мишко, глянь, я торкнулася чоловіка.
Знову жовтий. Щасливий сьогодні.
Ми з Тарасом навчилися розуміти одне одного. Спочатку я освоїла дактильну абетку, потім мову жестів.
Мишко вчився повільніше, але слова «син», «люблю», «гордість» знав напамять.
Школи для таких дітей у нас не було, тож я вчила його сама. Читати він навчився швидко. Але головне малював. На всьому: на склі, на дошці, яку Мишко йому змайстрував, потім на полотні.
Фарби я замовляла з райцентру, економлячи на всьому.
Знову твій німий малює? сміявся сусід Петро, зазираючи через тин. Що з нього виросте?
Мишко підвів голову з грядки:
А ти, Петре, щось корисне в житті зробив? Окрім як язиком мелети?
Село нас не розуміло. Діти дражнили Тараса. Одного разу він прийшов додому з розірваною сорочкою. Показав, хто це зробив син голови сільради.
Я плакала, перевязуючи подряпини. Тарас витирав мої сльози й усміхався: мов, не варто.
А ввечері Мишко пішов. Повернувся пізно, мовчав, але під оком був синень. Після цього Тараса більше не чіпали.
До шістнадцяти років у нього зявився свій стиль немов з іншого світу. Він малював тишу, але в цих картинах була така сила, що аж перехоплювало дух.
Якось приїхала комісія з райвно. Жінка з суворим поглядом увійшла в хату, побачила картини й завмерла.
Хто це? запитала тихо.
Мій син.
Вам треба показати його фахівцям. У нього талант.
Але ми боялися. Великий світ був страшним для Тараса.
Поїдемо, наполягала я. На ярмарок у райцентр.
Тарасу вже було сімнадцять. Високий, з довгими пальцями й поглядом, що бачив все. Він неохоче погодився.
На ярмарку його роботи повісили в кутку. Люди проходили повз. Але потім підійшла вона жінка з Києва.
Це ваш син? спитала, побачивши, як ми спілкуємося жестами.
Так. Він не чує.
Мене звати Віра Олексіївна. Я з галереї. Ця робота вона замовкла, дивлячи