Я знаю, що вони мої діти, промовив він, не піднімаючи очей. Але Не можу пояснити, чому, але між нами немає звязку.
Подивись на неї! Яка ж вона гарна! вигукнула я, пригортаючи до себе тепле тіло нашої новонародженої доньки. Оленька лежала в мякому ковдрику, згорнувшись калачиком, як маленький клубочок життя, і тихенько сопіла. Я не могла відірвати від неї очей. У цю мить світ для мене звузився до одного обличчя, одного подиху, однієї думки: «Вона моя. Вона у нас є».
Поруч стояв Андрій. Він дивився на дитину, але в його погляді змішалися ніжність і ще щось. Щось невиразне, майже налякане. Він простягнув руку, обережно торкнувся пальчиком щічки дівчинки.
Схожа на тебе, промовив він тихо, майже шепотом. Але в голосі не було того світлого захвату, якого я чекала. Не було радості, яка мала б бити через край. Тоді я не надала цьому значення. Ну, схожа на мене і що? Головне, що наша родина стала більшою, що донечка здорова, а ми тепер справжні батьки.
Але минули роки, і коли народилася друга донька Марічка, я почала помічати те, що раніше просто не хотіла бачити. Обидві дівчинки були вражаюче схожі одна на одну. Їхні великі карі очі, акуратний носик, високе чоло, густе темне волосся все це ніби списали з портрета мого батька. Вони наче вийшли з однієї рамки, де закарбовано його в дитинстві. Жодної риси Андрія в них не було. Ні його блакитних очей, ні ямочок на щоках, ні навіть характерного виразу обличчя. Це стало проблемою. Серйозною й болісною.
Я сиділа за кухонним столом, механічно помішуючи давно охолонулий чай. За спиною лунало рівне дихання сплячих дівчаток, а переді мною, з дивним виразом обличчя, сиділа свекруха Ганна Іванівна. Вона «просто заглянула», як зазвичай казала. Але я знала: таких візитів у неї не буває. Особливо після останніх місяців, коли між нами почали накопичуватися непромовлені речі, недомовки та холодна неприязнь.
Наталю, почала вона, обираючи слова так обережно, ніби боялася зачепити, дівчатка, звісно, красуні. Але ти впевнена, що вони від Андрійка? Дуже вже вони схожі на твого батька. Як дві краплі води. Просто диво, правда?
Ложка в моїй руці дзенькнула об край чашки. Я завмерла. Ці слова вже лунали раніше у жартах, натяках, перешептуваннях. Але від неї, від жінки, яка називала мене «рідною», це звучало особливо болюче. Як удар під ребра.
Ганно Іванівно, що ви таке говорите? мій голос тремтів. Звісно, вони від Андрія! Ви ж самі все знаєте! Ми їх так довго чекали, я народжувала, він сам забирав їх із пологового! Як можна сумніватися?
Вона лише знизала плечима, ніби кажучи: «Хто його знає». І в цьому русі вся її впевненість у тому, що сумнів має право на існування. Я відчувала, як усередині стискається образа, але не менше тривоги. Бо найстрашніше було не в цих словах. Найстрашніше у тому, що чоловік теж почав віддалятися від наших дітей.
Андрію, чому ти знову не забрав Олю з садочка? запитала я, коли він повернувся додому пізно, ледь не під ранок. Оленька вже спала, Марічка тихенько дрімала на дивані. А я, змучена після подвійної зміни, домашньої роботи та вічних переживань, ледь трималася на ногах.
Забув, вибач, він байдуже скинув куртку на стілець, навіть не глянувши на мене. Справ багато було.
Ти завжди зайнятий, не витримала я. Коли ти взагалі проводиш час із дітьми? Коли ти востаннє грав із Марічкою? Чи хоча б книжку Оленьці прочитав?
Він мовчав. Довге, важке мовчання, яке потім прорізав його голос тихий, але таким тягарем:
Не тягне мене до них, Наталю. Не знаю чому. Вони вони мені здаються чужими. Я намагаюся, пробую, але не відчуваю, що вони мої.
Сльози підступили до горла. Як можна так говорити про своїх доньок? Про тих самих дітей, яких він колись чекав, про яких мріяв? Але в якийсь момент я зрозуміла він говорить щиро. Андрій справді хотів, щоб у нього була донечка, схожа на нього. Він уявляв, як буде з нею грати, як пишатиметься, коли вона успадкує його риси. Він хотів бачити себе в ній. А замість цього дві дівчинки, які більше нагадували мого батька. Ніби це я їх одна народила.
Я почала шукати в інтернеті, читати про генетику, спадковість, закони домінантних і рецесивних генів. Виявилося, що таке буває. Іноді зовнішність дитини може більше нагадувати бабусю чи дідуся, ніж батьків. У мого батька дуже сильні гени карі очі, високе чоло, темне волосся. І обидві мої донечки отримали саме їх. Але як пояснити це Андрієві та його рідні, якщо вони вже зробили свої висновки?
Запропонувала зробити тест ДНК. Не тому, що я сумнівалася, а щоб закрити питання раз і назавжди. Але він відмовився.
Я вірю, що вони мої, сказав він, дивля