Знаю, що вони мої діти, промовив він, не піднімаючи очей. Але не можу пояснити, чому між нами немає звязку.
Подивись на неї! Яка ж вона гарненька! вигукнула я, пригортаючи до себе тепле тіло нашої новонародженої доньки. Соломія лежала у мякій ковдрі, згорнувшись клубочком, наче маленьке диво, і тихесенько сопіла. Я не могла відірвати від неї очей. У цю мить світ звівся для мене до одного обличчя, одного подиху, однієї думки: «Вона моя. Вона у нас є».
Поруч стояв Олег. Він дивився на дитину, але в його погляді була не тільки ніжність, а ще щось незрозуміле, майже налякане. Він простягнув руку, обережно доторкнувся пальцем до дитячої щічки.
Схожа на тебе, прошепотів він. Але в голосі не було того світлого захвату, якого я чекала. Не було радості, яка мала би виливатися через край. Тоді я не надала цьому значення. Ну, схожа на мене і що? Головне, що наша родина стала більшою, що донечка здорова, а ми тепер справжні батьки.
Але минули роки, і коли народилася друга донька Маряна, я почала помічати те, чого раніше не хотіла бачити. Обидві дівчинки були вражаюче схожі одна на одну. Їхні великі карі очі, акуратний носик, високе чоло, густе темне волосся наче зійшли з дитячого портрета мого батька. Ні одної рисочки Олега в них не було. Ні його блакитних очей, ні ямочок на щоках, ні навіть виразу обличчя. Це стало проблемою. Серйозною і болючою.
Я сиділа за кухонним столом, механічно розмішуючи давно холодну каву. За спиною чулося рівне дихання сплячих дівчаток, а переді мною із дивним виразом обличчя сиділа свекруха Галина Іванівна. Вона «просто заглянула», як говорила завжди. Але я знала: таких візитів у неї не буває. Особливо після останніх місяців, коли між нами почали накопичуватись непромовлені слова, холод і неприязнь.
Наталю, почала вона, обираючи слова так обережно, ніби боялася зачепити, дівчатка, звісно, красуні. Але ти впевнена, що вони від Олега? Дуже схожі на твого батька. Як дві краплі води.
Ложка в моїй руці дзвенко вдарилася об край чашки. Я завмерла. Ці слова вже лунали раніше у жартах, натяках, перешіптуваннях. Але від неї, від жінки, що називала мене «рідною», це звучало особливо болюче. Ніби удар під ребра.
Га