“Або заселяєш у нашу квартиру мого брата, або збирай речі та йди звідси!” різко сказав чоловік.
Соломія затрималася у салоні на цілих дві години. Дві нові клієнтки записалися до неї після гарячих рекомендацій.
“Ми хочемо тільки до вас, Соломіє Іванівно! Ви безперечно найкращий майстер у нашому місті!” ці слова дзвеніли в голові й зігрівали її всю дорогу додому.
Може, справді час відкрити власну справу? Годі боятися та чекати “кращих часів”.
З цими думками жінка непомітно дійшла до підїзду. У сходах почула незнайомі голоси з квартири. Швидко відкрила двері й завмерла на порозі. У передпокої валявся пошарпаний рюкзак, на підлозі брудні черевики, а з кухні тягнуло перегаром.
“Соло, впізнаєш родиноча? Богдан повернувся!” чоловік визирнув із кухні з якоюсь дивною посмішкою.
Молодший брат Ярослава сидів на кухонному диванчику, відсторонено дивлячись у стіл. Той самий Богдан, який чотири роки тому пішов із дому до танцівниці з нічного клубу.
“Привіт”, дівер навіть не підвів очей.
“Мамо, а хто це?” пошепки запитала донька, що щойно повернулася з танцювальної студії.
“Це твій дядько Богдан, татів брат”, Соломія намагалася говорити рівно. “Ти його навряд чи памятаєш. Була замала, коли він поїхав.”
“А чому він такий дивний?” Марійка знизила голос.
“Іди до себе, доню. Поговоримо пізніше.”
Жінка пройшла у ванну й увімкнула воду. Їй потрібна була хвилина, щоб прийти до тями. У дзеркалі на неї дивилося втомлене обличчя. Вона повільно провела рукою по волоссю пора підфарбувати корені, але зараз думки були зовсім про інше.
Чотири роки тому, коли Богдан пішов із дому, вона бачила, як важко це далося Ярославу. Він місяць не розмовляв із батьками, звинувачував їх у тому, що відштовхнули брата. А потім ніби змирився, перестав згадувати Богдана, не відповідав на рідкісні дзвінки. Але, схоже, тепер усе змінилося.
Чоловік зайшов у спальню слідом за нею, вагаючись, а потім тихо промовив:
“Він поживе у нас. Так треба. Хоч якийсь час. Братові потрібна підтримка. Богдану дуже важко. Вона йому зраджувала, тому розлучилися. До батьків йти не може.”
“І ти вирішив це сам? Навіть не запитав мене? Не обговорив?” Соломія розвернулася до чоловіка. “Не вважаєш це нахабством?”
“А що було питати? Він мій брат, йому нікуди йти.”
“Яре, у нас підліткова донька. Ти бачив, у якому він стані? Думаєш, це нормально, що вона кожен день це бачитиме? Богдан”
“Саме тому йому потрібна допомога. Родина!” Ярослав вперше за вечір подивився їй у вічі. “Ти ж розумієш, що я не можу його кинути. Не маю права!”
“Скільки це триватиме?”
“Скільки буде потрібно. Братові треба прийти до тями.”
“А як же Марійка? Ти про неї подумав? Вона в такому віці”
“Соло, годі!” чоловік підвищив голос, чого раніше ніколи не робив. “Це мій брат. Молодший брат. Я не залишу його одного у біді.”
Соломія відкрила рот, щоб відповісти, але зупинилася. Щось у його голосі змусило її завмерти. За чотирнадцять років разом вона вперше почула такий жорсткий тон.
“Добре”, жінка відвернулася до вікна. “Тільки попередь його хай не пє вдома. І знайде роботу.”
Ярослав нічого не відповів і мовчки вийшов із кімнати. Через стіну вона чула, як він щось тихо говорив із братом на кухні. Дуже тихо. Мабуть, щоб вона не почула.
На кухонному годиннику була глибока ніч, коли голоси нарешті затихли. Соломія лежала без сну, прислухаючись до кроків у коридорі. Ярослав довго ходив туди-сюди, влаштовуючи брата у вітальні.
“Усе буде добре”, прошепотів він, залазячи під ковдру. Але дружина вже не була в цьому впевнена.
***
Ранок почався із запаху перегару на кухні. Жінка мовчки готувала сніданок доньці, намагаючись не помічати порожніх пляшок на столі й брудної попільнички.
За місяць вона майже звикла, що їхня кухня перетворилася на цілодобовий бар для двох.
“Мамо, я в школу”, Марійка прокралася повз сплячого на дивані дядька, притискуючи до грудей рюкзак. Останнім часом дівчинка намагалася менше бувати вдома: записалася в гурток і зависала у подруг.
Соломія знову спостерігала, як донька квапливо вибігає за двері, і відчувала, як усередині закипає злість.
Цей “тимчасовий” гість за місяць зруйнував усе, що вони будували роками: затишні вечори, спільні вечері, щирі розмови з Марійкою.
“Доброго ранку”, Ярослав вийшов із спальні вже готовий до роботи. “Кава є?”
“Залишилася. Вчорашня”, дружина кивнула на турку. “До речі, нам треба поговорити.”
“Не зараз, спізнююся”, чолові