Колись давно, у мальовничому містечку під Києвом, в старому будиночку з вишневим садом, жила собі Ганна Миколаївна. Того вечора тиша в хаті видавалася особливо важкою. Жінка повільно помішувала борщ, прислухаючись до монотонного цокання старого годинника, що висів на стіні. Колись цей звук дратував тоді, коли дім гув від дитячих голосів, сміху та постійної метушні. Тепер же він став єдиним співрозмовником у порожньому просторі колишнього родинного гнізда.
Вона кинула швидкий погляд на чоловіка. Василь, як завжди, сидів, втупившись у телефон. Світло від екрану відбивалося у його окулярах, створюючи химерні блиски. Раніше вона знаходила в цьому щось затишне ось він, її чоловік, вдома, поряд. Тепер ця картина викликала лише глухе роздратування.
Вечеря готова, промовила Ганна, намагаючись, щоб голос звучав як зазвичай.
Він кивнув, не піднімаючи голови. Вона розставила тарілки гарні, з сервізу, який берегла для особливих випадків. Хто б міг подумати, що особливих випадків у їхньому житті більше не буде? Сини заїжджали рідко, онуків поки що не було. Залишилися лише вони удвох у цьому великому домі, де кожен куток зберігав спогади про кращі часи.
Ганна налила борщ, акуратно поклала свіжу зелень петрушку та кріп з підвіконня, де вона вирощувала трави спеціально для його улюблених страв. Поруч із тарілкою прилаштувала свіжий хліб, щойно нарізаний скибочками.
Василь нарешті відклав телефон і взяв ложку. Вона завмерла, чекаючи реакції. Перша ложка. Друга. На третій він поморщився.
Знову несмачно, буркнув він, відсуваючи тарілку.
Щось обірвалося всередині. Ганна подивилася на свої руки почервонілі від гарячої води, з огрубілою шкірою. Весь день вона провела на ногах: прала його сорочки, прасувала штани, готувала цей проклятий борщ. На плиті ще кипів його улюблений чай той самий, який вона спеціально заварювала певним способом, тому що “інакше несмачно”.
Вона перевела погляд на стопку випрасованої білизни кожну річ складено ідеально, як він любить. Двадцять п’ять років. Двадцять п’ять років вона складала ці прокляті сорочки певним чином, тому що “інакше мнуться”.
Ти знаєш що… її голос здригнувся, але не від сліз від злості. Якщо ти вважаєш, що я для тебе нічого не роблю, спробуй прожити без мене!
Він підняв очі уперше за вечір по-справжньому подивився на неї. В його погляді читалося здивування, ніби він не міг повірити, що ця тиха, слухняна жінка здатна підвищити голос.
Ганна різко встала. Стілець з грюком відсунувся, але їй було все одно. Вона схопила пальто старе, куплене ще три роки тому, тому що “навіщо тобі нове, цьому ще носити й носити”.
Ти куди? у його голосі з’явилося занепокоєння, але вона вже не слухала.
Вхідні двері грюкнули за її спиною. Прохолодне вечірнє повітря вдарило в обличчя, і вперше за багато років Ганна відчула, що може дихати повними легенями. Вона не знала, куди йде. Не знала, що робитиме далі. Але вперше за довгі роки вона відчула не страх перед невідомістю, а дивовижне, п’янке почуття свободи.
Маленька квартирка на п’ятому поверсі зустріла Ганну непривичною тишею. Не тією важкою, що переслідувала її вдома, а якоюсь особливою легкою, повітряною. Тут не було годинника, що відміряв хвилини її життя, не було докірливих поглядів і звичного “а чому…”
Вона прокинулася рано роками вироблена звичка вставати о шостій ранку, щоб встигнути приготувати сніданок, випрасувати сорочку, зібрати чоловіка на роботу… Але сьогодні все було інакше. Ганна лежала в незнайомому ліжку і дивилася, як сонячні промені повільно повзуть по стіні. Ніхто не поспішав її, не вимагав уваги, не чекав звичного обслуговування.
Я можу просто полежати, прошепотіла вона і тихенько засміялася від цієї думки.
Але старі звички так просто не відпускали. Руки самі тягнулися заправити ліжко, витерти пил, розпочати звичний цикл домашніх справ. Ганна зупинила себе:
Ні. Сьогодні я робитиму те, що хочу я.
Вона довго стояла перед дзеркалом у ванній, розглядаючи своє відображення. Коли востаннє вона дійсно дивилася на себе? Не