“Що хочеш, те й думай про мене, але довести нічого не зможеш,” грізно промовила свекруха, ставлячи невістку перед важким вибором.
“Ну що, Оленко, слухай уважно. Можеш гадати про мене що завгодно, але нічого не доведеш. Свідків у тебе нема, а Тарас мені вірить. Тож якщо хочеш залишитися в нашій родині, мусиш змиритися: прибирати, готувати й тримати язик за зубами. Зрозуміло?”
Оленка вийшла заміж за Тараса кілька років тому. Незабаром у них народився син Ярослав, якому вже минуло шість. Обидва працювали, намагаючись забезпечити сімю й не опуститися у злидні.
Жили вони скромно, але дружно: Оленка вела господарство, доглядала дитину, працювала бухгалтеркою у невеликій фірмі, а Тарас був інженером. Здавалося, усе йде якнайкраще.
Та одного дня матері Тараса Ганні поставили діагноз: ішемічна хвороба серця, яка потребувала постійного лікування та догляду. Жінці довелося покинути роботу, і з того часу вона повністю залежала від сина.
Оленка докладала всіх зусиль, щоб допомагати свекрусі: після роботи завозила продукти, варила юшки, іноді брала з собою Ярослава, бо залишити його ввечері було ніз ким. У інші дні до матері навідувався сам Тарас.
Спочатку все здавалося природним. Але з часом напруга почала зростати. Гроші витрачалися швидше, ніж раніше: ліки, процедури, спеціальне харчування. Тарас без зайвих слів віддавав частину зарплати матері, і Оленка не заперечувала. Та незабаром вона почала помічати: на власні потреби грошей стало не вистачати. А Тарас, здавалося, не бачив проблеми.
То Ярославу потрібні нові черевики, то гурток подорожчав, то пралька зламалася. Все йшло шкереберть. Оленці давно вже треба було оновити зимове пальто у старому вона ходила вже пять років. Але замість цього вона все частіше чула від чоловіка:
“Потерпи. Зараз головне мама.”
І вона мовчала, розуміючи, що здоровя важливіше. Але всередині наростало відчуття важкості. Вона не знала, як довго це триватиме й що їх чекає.
Одного разу, у день, коли у Оленки був скорочений робочий день перед святом, вона почула від Ганни щось, що приголомшило її.
Того дня Оленка отримала премію. Невелику, але приємну суму, на яку не розраховувала. Вона вже уявляла, як увечері вони з Тарасом покладуть Ярослава спати, відкриють пляшку вина, поріжуть сир, ковбасу, фрукти і просто посидять удвох, як колись, до всієї цієї втоми й клопотів.
З цими думками вона зайшла до магазину, купила свіжих овочів, зелень, молоко. Подумала: “Завезу це все свекрусі, а потім додому, готуватися до нашого вечора.”
У неї був ключ від квартири свекрухи на всяк випадок. Тому Оленка спокійно відчинила двері й увійшла. З кухні долітав голос. Спочатку вона подумала, що це телевізор, але, наблизившись, завмерла на місці.
Ганна стояла біля вікна, з цигаркою в руці, випускаючи дим назовні. У другій руці телефон.
“Звичайно, я ще довго буду вдавати,” хрипко говорила вона в трубку. “А що мені? Син допомагає, невістка переді мною навшпиньки скаче. Від такого не відмовляюся. Дякую тобі, Марічко, що допомогла з довідкою.”
У Оленки все попливло перед очима. Слова пролунали, як удар. Вона відскочила, вдарившись спиною об одвірок, і пакет із продуктами вислизнув з рук. Помідори й яблука розкотилися по підлозі.
Ганна різко обернулася.
“Оленко почекай! Я все поясню!” вигукнула вона, кидаючись за невісткою.
Але Оленка вже вилетіла за двері й майже бігом спустилася сходами. Вона навіть не помітила, як опинилася на найближчій зупинці.
Про яке вино могла йти мова додому вона йшла, не розбираючи дороги, із тягарем у грудях і порожнечею в думках. У голові крутилося лише одне: “Рік цілий рік вона нас обманювала. А хвороба взагалі була?”
Пізніше, коли Ярослав нарешті заснув після казки, Оленка покликала Тараса на кухню. Він здивувався зазвичай дружина вже ледве трималася на ногах, але сьогодні щось було не так.
“Тарасе, почала вона, нам треба серйозно поговорити.”
“Що трапилося?” спитав чоловік.
“Це стосується твоєї мами.”
“Ти знову про гроші? Нам вистачає. Просто тобі забагато треба. Я от подумав Нащо тобі взагалі робота? Сиди вдома й доглядай за моєю мамою.”
“Доглядати за мамою? А ти знаєш, що Ганна почувається цілком нормально? А може, й взагалі ніколи не хворіла?” спалахувала Оленка, більше не в змозі стримуватися.
“Що ти кажеш?”
“Я нічого не вигадую. А от твоя мама Сьогодні я зайшла до неї, а вона стояла біля вікна й курила. І по телефону з якоюсь Марічкою говорила, що та зробила їй довідку.”
Тарас завмер, не знаючи, чи вірити почутому.
“Почекай Цього не може бути. Марічка мамина подруга. Вона працює в полі