Жахлива правда випливла на поверхню зовсім випадково. У моєї молодшої чотирирічної сестрички, Олесі, виявили пупкову грижу. Лікарі сказали не затягувати. Чим раніше прооперують, тим краще. Олеся без тата категорично відмовлялася їхати до лікарні. Дочекалися його з рейсу, і батько провів її аж до самої операційної.
“Таточку, ти мене тут чекатимеш?” ридала сестричка.
“Куди ж я подінуся, серденько? Звісно чекатиму. Чого ж ти плачеш, ти ж у мене така смілива?”
“А де я плачу? Я просто зітхаю!”
Її забрали. Нескладна планова операція. Але батьків попросили здати кров це було обовязковою умовою.
“А в неї ж тільки з кимось із нас може збігатися, якщо що,” сказав тато. “Може, спочатку проби візьмете? Щоб ми вам зайву не здавали”.
“Кров зайвою не буває!” твердо відповів лікар.
Мама з татом здали кров. Мама була бліда, здавалося, ось-ось знепритомніє. Потім увесь час не могла всидіти на місці. Бігала до процедурної, розмовляла з медсестрою. Потім Олесю нарешті вивезли з операційної, тато пішов зустрічати, як і обіцяв. Сидів із нею увесь вихідний. Мама ніби заспокоїлася, провідала доньку і повела мене додому, хоча я й відмовлявся.
“Я теж можу з нею посидіти,” наполягав я.
Мені тоді вже виповнилося одинадцять. Олесю, мою маленьку білявеньку сестричку, я любив більше за все на світі. Можливо, навіть більше за маму й тата. А як було її не любити? Янгол. Світловолосий янгол у плоті.
Уявіть собі невеличкий райцентр із райлікарнею. Так, новою, повністю обладнаною навіть банк крові був, хай йому грець. Але селище воно й є селище. Минуло три дні Олеся вже була вдома, тато збирався у рейс. Пішов купити цигарок у дорогу. А повернувся наче грізна хмара.
“Таточку” загула Олеся з кімнати (у неї ще був постільний режим) “Ти приніс мені мої улюблені зефірки?”
Батько залишив пакет із магазину у коридорі. Наказав мені швидше йти до сестри. Взяв матір за лікоть і завів на кухню.
“Іване Іване що з тобою?”
А на кухні відбулася розмова, про яку я дізнався лише через роки тоді ми з Олесею нічого не розуміли. Вона була ще мала, а я слухався батька. У кімнату так у кімнату. Олеся захникувала і почала вимагати татка і зефір, я запропонував їй почитати. Слава Богу, вона погодилася.
На кухні Іван, обертаючи скаженими очима, підійшов до Ганни так близько, що вона впялася в стіну. Відступати було нікуди.
“Це правда? Що Олеся не моя?”
“Та як та що Іванку, ти в своєму розумі? Що це ти несеш?”
“А я тобі скажу, що несу. У мене кров друга позитивна, у тебе перша позитивна. А в неї,” він мотнув головою у бік дверей “третя негативна. Якщо щось наплутали, можна ж і перездати”.
Ганна рішуче відштовхнула чоловіка, підійшла до столу, сіла. Схилила голову на руки і простонала:
“Сволочі. Ну просила ж! Чого їм усім треба? Заздрять, Іванку, на наше життя. Усе в нас є. І діточки он які гарненькі”.
“Просила, значить ну, ясно”.
Він вийшов із кухні, де залишилася плакати Ганна. Всього один раз і помилилася від нудьги з інженером із командировки. Чоловік усе в рейсах, то в рейсах. У кіно чоловік-далекобійник красиво й романтично. А в житті холодно й сумно. Ганна вирішила, що треба щось робити! Адже він-то, мабуть, у своїх рейсах теж не був взірцевим чоловіком. Стільки днів їздить. Вона схопилася і побігла за Іваном, але його вже й слід простыл. На столі самотньо лежала коробка із зефіром.
Після рейсу батько серйозно поговорив зі мною. Просив піти з ним.
“Тату, а як я а Олеся? Мама? А ти не можеш залишитися?”
На мене ніби навалилася бетонна брила. Брили складаються з гірських порід я дивився відео. І брила на моїх плечах теж була неоднорідною. Там був страх втратити батька. Страх перед вибором. Виходить, когось я все одно втрачав. Порахувавши просте рівняння в голові, я вирішив залишитися. Олеся + мама були більше за кількістю, ніж один тато. Хоча, за значенням могла переважити й одна сестра.
Батько часто зустрічався зі мною. Про Олесю він ніби забув. Я нічого не розумів, але знав: якби міг батько мені пояснити, що відбувається пояснив би. Сестра спочатку сумувала і плакала, на неї було боляче дивитися. Але потім стала питати про батька все рідше. Вона замикалася в собі й проводила весь час із іграшками. Я не розумів дослівно, за що на Олесину голову впало це лихо, але здогадувався. Що ж до мами
Мама зїхала з глузду. Почала тягати в будинок усяке сміття. Спочатку нешкідливе й, як здавалося, корисне в господарстві. А потім уже й усе підряд. На нас їй стало абсолютно байдуже. Мати сиділа над своїми