**Щоденниковий запис**
Жахливий сюрприз виявився зовсім випадково. У моєї молодшої чотирирічної сестри, Оленки, зявилася пупкова грижа. Лікарі сказали не затягувати. Чим швидше прооперують, тим краще. Оленка без тата навіть слухати не хотіла про лікарню. Дочекалися, поки він повернеться з рейсу, і батько провів її аж до операційної.
Таточку, ти мене тут чекатимеш? ридала сестричка.
Куди ж я подінуся, серденько? Звісно чекатиму. Чого плачеш, ти ж у мене така смілива?
А де я плачу? Я просто зітхаю!
Її забрали. Нескладна планова операція. Але батьків попросили здати кров це була обовязкова умова.
Та в неї ж тільки з одним з нас може збігатися, зауважив тато. Може, спочатку зробите проби? Аби непотрібно було зайве здавати.
Кров ніколи не буває зайвою! різко відповів лікар.
Батьки здали кров. Мама була бліда, здавалося, ось-ось знепритомніє. Потім не могла всидіти на місці бігала до процедурної, розмовляла з медсестрою. Нарешті Оленку вивезли з операційної, і батько пішов зустрічати, як і обіцяв. Сидів із нею цілий вихідний. Мама трохи заспокоїлася, провідала доньку і повела мене додому, хоча я й спротивлявся.
Я теж можу з нею посидіти, наполягав я.
Мені тоді вже виповнилося одинадцять. Оленку, мою маленьку білявеньку сестричку, я любив найбільше на світі. Напевно, навіть більше, ніж маму й тата. А як її не любити? Ангел. Білявий ангел у плоті.
Уявіть собі маленьке районне містечко з місцевою лікарнею. Так, новою, з усім обладнанням навіть з банком крові. Але селище воно й є селище. Минуло три дні Оленка вже вдома, батько збирався у рейс. Пішов купити цигарок у дорогу. А повернувся наче грізна хмара.
Таточку закричала Оленка з кімнатки (вона ще дотримувалася постільного режиму), Ти приніс мені мої улюблені зефірки?
Батько залишив пакет у коридорі. Наказав мені йти до сестри. Взяв матір за руку і завів у кухню.
Василю Василю, що з тобою?
А там почалася розмова, про яку я довідався лише через роки тоді ми з Оленкою нічого не розуміли. Вона була ще мала, а я слухався батька. У кімнатку так у кімнатку. Оленка заплакала й почала вимагати тата й солодощі, а я запропонував почитати їй. Дякувати Богу, погодилася.
У кухні Василь, з божевільним поглядом, підійшов до Тетяни так близько, що та вжалася до стіни. Відступати було нікуди.
Це правда? Що Оленка не моя?
Та як що ти Василю, ти в здоровому глузді? Що за дурниці?
А я тобі скажу, що за дурниці. У мене кров друга позитивна, у тебе перша позитивна. А в неї він кивнув у бік дверей, третя негативна. Якщо щось переплутали можна перездати.
Тетяна рішуче відштовхнула чоловіка, підійшла до столу, сіла. Схилила голову на руки й простонала:
Сволочі. Ну ж просила! Чого їм треба? Заздрять, Василю, на наше життя. Усе в нас є. І діточки такі гарненькі.
Просила, значить Ну, ясно.
Він вийшов із кухні, залишивши Тетяну ридати. Всього один раз помилилась від самотності з інженером із командировки. Чоловік постійно у рейсах. У кіно водій-далекобійник це романтично. А в житті холодно й сумно. Тетяна вирішила, що треба щось робити! Адже він же, напевно, теж не святий. Скільки днів у дорозі. Вона схопилася і побігла за Василем, але того вже й слід простив. На столі самотньо лежала коробка зефіру.
Після рейсу батько серйозно зі мною поговорив. Просив поїхати з ним.
Тату, а як же я а Оленка? Мама? Ти не можеш залишитися?
Наче гора впала мені на плечі. Гори складаються з порід я бачив відео. І ця гора теж була нерівною. Там був страх втратити батька. Страх перед вибором. Виходило, когось я все одно втрачав. Порахувавши просте рівняння в голові, я вирішив залишитися. Оленка + мама більше, ніж один тато. Хоча, за значенням, могла переважити й одна сестра.
Батько часто зустрічався зі мною. Про Оленку він наче забув. Я нічого не розумів, але знав: якби він міг пояснити пояснив би. Сестра спочатку нудила й плакала, на неї було болісно дивитися. Але потім питала про батька все рідше. Вона замикалася і проводила час із іграшками. Я не знав точно, за що на Оленчину голову впало це лихо, але здогадувався. Щодо мами
Мати зїхала з глузду. Почала тягати зі смітника різний непотріб. Спочатку щось корисне, а потім усе підряд. На нас їй було до лампочки. Вона сиділа над своїми «скарбами», щось шепотіла, перебирала. Як молода й гарна жінка за півтора роки перетворилася на це я не розумів. Але батькові нічого не казав. Про мене й іноді про Оленку дбала сусідка. Їжу я якось добував за аліменти від ба