Два тижні кіт приходив під вікно. Персонал лікарні аж очі витріщив, коли дізнався, чому.
До кабінету вскочила Олеся молода медсестричка, ще свіжа з коледжу. Очі горіли, щоки пашіли:
Тетяно Сергіївно! Він знову тут! Уявляєте?
Хто «він»? завідувачка втомлено потерла перенісся. Нічна зміна й так вибила з сил, а тут ще й це…
Кіт! Сірий, з білою лапкою… Вже годину сидить! І так щодня!
Як це «щодня»?
Тетяна Сергіївна, завідувачка реанімації, знову перевіряла документи перед обходом. Нова пацієнтка з четвертої палати Галина Миколаївна досі не приходила до тями. Чотирнадцять днів у комі після того, як її збив автомобіль на переході. Якийсь шалений водій проскочив на червоне… Ніби їм не вистачало клопоту зі звичайними хворими!
Олеся сіла на край стільця:
Та вже два тижні ходить. Під вікно палати, де лежить Галина Миколаївна. Сидить і дивиться, наче вартовий. Санітари проганяють він через годину знову тут. Ми його вже прозвали Дозорним.
Тетяна Сергіївна скривилася безпритульних тварин їм тут і так вистачало! Хотіла відругати медсестру, але справи були важливіші. Та щось у голосі Олесі змусило її підвестись і підійти до вікна.
На підвіконні справді сидів кіт. Сірий, з білою лапкою точно як казала Олеся. Худий, але видно було колись доглянутий: шерсть хоча й збита, але не брудна. Сидів якось не по-котячому прямо, ніби сторож. І не відводив погляду від вікна палати, де лежала та сама пацієнтка.
Господи, яка маячня, пробуркотіла завідувачка. У нас людина між життям і смертю, а ми тут про котів…
Але щось їй не давало спокою. Може, та наполегливість, з якою кіт повертався, хоч його і проганяли? Яка ж то відданість! Не кожна людина так здатна…
А що ми знаємо про цю пацієнтку? раптом спитала вона.
Олеся знизала плечима:
Майже нічого. Галина Миколаївна, пятдесят три роки. Живе одна, іноді її відвідує син. Збили на переході біля дому…
Якого дому?
Он тієї хрущовки, Олеся махнула рукою у бік вікна. Жовтої, за парканом.
Тетяна Сергіївна знову глянула на кота. Той ніби відчув її погляд повернув голову. У завідувачки аж мурашки пробігли від його виразного погляду.
Відповідь прийшла несподівано того ж дня син пацієнтки приніс документи. З папки випала фотографія. На ній Галина Миколаївна сиділа в кріслі, а на колінах у неї… сірий кіт з білою лапкою.
Це… голос завідувачки задрижав. Хто це?
Син пацієнтки зітхнув:
Це Пушок, мамин кіт. Зник два роки тому вибіг, коли сантехніки двері залишили відкритими. Мама всі дворі оббігала, оголошення розклеювала… Він витер очі. Знаєте, вона навіть переїжджати відмовлялася. Казала: «А якщо Пушок повернеться? Як він мене знайде?»
Тетяна Сергіївна відчула, як по спині пробіг холодок. Виходить, кіт таки знайшовся, але запізно… Може, він був поруч, коли ма
