В давні часи, коли сонце ще тільки починало золотити вікна нашої хати, я прокинулася від легкого світанку.
Поруч хропів Андрій, його рука закинута за голову знайома поза того, хто завжди не висипається. Навшпиньки я пройшла до кухні, запалила світло й дістала зі скрині все для торта: коржі, крем, свіжі ягоди. Сьогодні Олежкові виповнювалося пять, і я хотіла, щоби цей день став справжньою казкою.
Не занадто рано? почувся голос у дверях. Чоловік стояв, мружився від світла, з розкуйовдженим волоссям.
Іди поспи, усміхнулася я, розтираючи масло. Якщо не почну зараз, до приходу гостей точно не встигну.
Він кивнув, але замість піти, підійшов ззаду, обняв і притулився щокою до моєї шиї.
Іноді мені здається, що я тебе не заслужив, тихо промовив.
Я посміхнулася й відставила миску.
Ти про підвищення? Тепер ти начальник, а я як була, вчителька початкових класів.
Олесю, годі, він повернув мене до себе. Сьогодні скажемо всім. Це буде найкращий сюрприз.
Я кивнула, стримуючи хвилювання. Шість років у шлюбі, а його дотики досі змушують мене замирати. Хоч колись ніхто не вірив, що у нас щось вийде.
До одинадцятої торт був готовий, гірлянди повішені, подарунки акуратно сховані в скриню. У двері подзвонили. Я глибоко вдихнула, поправила пасмо волосся й відчинила.
Марійко Іванівно! Добрий день, ви так рано!
На порозі стояла свекруха з величезною запакованою коробкою. Її бездоганна зачіска (щотижня до перукарні інакше не можна) й ретельно накладений макіяж різко вирізнялися на тлі мого домашнього халата й розкуйовджених кіс.
Олесю, вона чмокнула повітря біля моєї щоки, прийшла раніше, щоб допомогти. Ти ж розумієш, як важливо, щоб усе було гідно.
Я мовчки прийняла її кожух і провела до кухні. «Допомогти» в її розумінні означало взяти під контроль кожен мій крок і негайно вказати на всі недоліки особливо якщо вони стосувалися чогось, що можна було б поліпшити за її смаком і статусом.
Ой, а це що? вона показала на торт, щойно вийнятий із скрині. Сама пекла? Чому не замовила в гарній кондитерській?
Хотіла зробити сама, спокійно відповіла я, дістаючи тарілки. Олежкові подобається, коли мама пече.
Ну, він же маленький, що він розуміє, скривилася свекруха. А гості? Як вони оцінять? Олесю, не ображайся, але кондитерська це рівень. А це ну, по-домашньому.
Я промовчала, зосередившись на сервіруванні. Шість років таких реплік. Шість років натяків, що я не дотягую до її уявлень про «відповідну невістку».
А Андрій де? озирнулася вона. Ще спить? Як батько, той теж не любив рано вставати.
Він з Олежком у парку, скоро прийдуть.
Свекруха відчинила скриню, дістала чашку й одразу скривилася:
Все ще та сама дешева посуда? Я ж на Різдво дарувала фарфоровий сервіз. Не подобається?
Сервіз, який коштував майже як моя місячна зарплатня, я берегла. Сьогодні не стала його діставати раптом діти розібють.
Кожне свято одне й те саме. Кожна зустріч як випробування.
Я згадала наше весілля скромне, тихе. Тоді Марійка Іванівна, нахилившись до Андрія, прошепотіла: «Міг би знайти й кращу». Думала, я не почую.
Минуло шість років. Чи можу сказати, що звикла? Ні. Але навчилася ковтати образи, як ліки не розжовуючи, запиваючи усмішкою. Заради Андрія. Заради Олежка. Заради того, щоб у хаті був спокій.
Раптом хлопнули двері, й у хату вринувся дитячий сміх.
Мамо, дивись! Олежко влетів у кухню, розмаху