**Щоденниковий запис**
«Ти сьогодні сказав, що одружився зі мною, бо я «зручна»!» Ну й що? він знизав плечима. Хіба це погано?
Ти що, знову в цьому старому халаті? Андрій з огидою глянув на Оксану, застібаючи манжету сорочки, наче готувався до бою.
Вона завмерла з чашкою кави в руках. Пара піднімалася тоненькою цівкою, обпалюючи пальці, але вона не відводила їх.
Він зручний.
Так, зручний, фукнув він, поправляючи краватку перед дзеркалом. Як і все в тобі.
Оксана опустила очі. Кава більше не парувала. Поверхня потемніла, відбиваючи стелю, немов маленьке розбите дзеркальце.
Андрію, ти
Що? він уже витягував ключі, метал дзенькнув об обручку.
Нічого.
Двері зачинилися так сильно, що задрижала полиця з порцеляною.
***
Познайомилися на роботі. Вона тиха бухгалтерка, що ховала коси в недбалий пучок, він самовпевнений керівник, чий сміх лунав коридорами. Андрій красиво залицявся: троянди з росою, вечері при свічках, де він замовляв за неї стейк середньої прожарки, не питаючи, що вона любить.
Ти ж не з тих, хто скаржиться на дрібниці, так? якось спитав він на третьому побаченні, кладучи серветку їй на коліна.
Ні, усміхнулася Оксана, немов не чуючи тривожних дзвіночків.
От і добре. Моя колишня завжди влаштовувала істерики
Вона не надала цьому значення. А потім весілля, діти, дім. Усе, як у людей.
Тільки іноді, коли вона вдягала сукню з відкритими плечима, він казав:
Тобі щось простіше більше личить.
Або коли фарбувала губи перед дзеркалом, додавав:
Навіщо? Все одно вдома.
А одного разу, коли вона купила парфуми з легким ароматом лаванди, він скривився:
Пахне, як у баби Галі з першого поверху.
І вона більше не носила їх.
На день народження він подарував їй нову пральну машину.
Стара вже скрипить, пояснив він, коли вона розгортала коробку. А то постійно стогнеш, коли прання розвішуєш.
Вона подякувала. А потім довго дивилася у вікно, поки діти не покликали різати торт.
Але мовчала. Бо він був хорошим чоловіком. Не бив, не пив, гроші приносив.
Хіба цього мало?
***
Ти мене ніколи не любив?
Той самий вечір. Та сама розмова. Андрій відвів погляд, ніби перевіряв, чи закрито вікно.
Ну чого ти Ти ідеальна дружина.
Це не відповідь.
Він зітхнув, наче пояснюючи щось очевидне.
Оксанко, ну що ти вигадуєш? У нас усе гаразд.
Гаразд?! голос задрижав, але не від сліз, а від люті, що нарешті вирвалася назовні. Ти сказав, що одружився зі мною, бо я «зручна»!
Ну й що? він знизав плечима. Хіба це погано?
Вона дивилася на нього, немов бачила вперше: цей загар від гри в теніс з колегами, а не з нею. Ця зморшка між брів не від турбот, а від дражніння, що йому доводиться щось пояснювати.
А Наталка?
Його обличчя смикнулося, немов хтось дёрнув за нитку.
До чого тут вона?
Ти її любив.
Так, визнав він різко, і в цьому слові було більше почуття, ніж за всі їхні роки. Але з нею неможливо було побудувати сімю.
Оксана відчула, як щось ламається всередині з тихим клацанням, наче зламався каблук: іти можна, але вже не так.
Тобто я слухняна заміна.
Не ускладнюй, махнув він рукою, відмахуючись від комаря. У нас діти. Дім. Чого тобі ще?
***
Вона вагалася.
Може, він правий? Може, кохання це розкіш, а сімя важливіша? Оксана стояла біля вікна, дивлячись, як дощові краплі розпливаються по шибці. У відблиску сліди її пальців. Вона так часто тут стояла, ніби чекала, що світ дасть їй відповідь.
А Андрій Андрій жив так, ніби нічого не сталося.
Через тиждень, переконавшись, що вона знову змовкла, він і зовсім перестав намагатися.
Знову гречка? Він копав виделкою в тарілці, немоб розглядав докази її невмілості. Хоч би сметану додала.
Ти ж казав, що не любиш, відповіла вона, але голос звучав чужим.
Ну і що? Він відсунув тарілку. Наталка завжди готувала
Оксана різко встала. Стілець заскреготав, залишивши подряпину ще один слід у цьому домі.
Хочеш до Наталки? Іди!
Та годі, він засміявся, і цей сміх був гостріший за крик. Куди я піду? Тобі ж зручно зі мною.
Тоді вона зрозуміла.
Він навіть не намагався її втримати. Не тому, що був певний у її коханні, а тому, що був певний у її покорі.
Вона почала бачити це скрізь.
У тому, як він більше не коментував її одяг просто проходив повз. У тому, як його погляд ковзав по ній, немоб вона стала частиною меблів. У