НЕЗВАНІ ГОСТІ
Телефон розбудив Олену о пятій зранку. Дзвонили з незнайомого номера.
Так, сухо відповіла вона.
Оленко? почувся голосний жіночий голос, сповнений радості. Це ти?
Я, байдуже відповіла Олена.
А це я! ще веселіше продовжила жінка. Впізнала мене?
Впізнала, збрехала Олена, щоб не образити, хоч гадки не мала, хто це.
Ой, я ж знала, що ти відразу зрозумієш! защебетала жінка. Як же добре, що додзвонилась! Ти можеш зараз говорити?
Можу.
Чудово! Ми з чоловіком, дітьма вже на вокзалі. Вийшли з поїзда ще годину тому. Ти мене добре чуєш?
Чую.
У тебе голосок такий тихий Гаразд у тебе все, Оленко?
Усе гаразд.
Ой, як же я рада! Спочатку хотіли в готель заселитися. Думали, що в Харкові в нас нікого нема. А потім згадали та ж ти тут! Розумієш?
Розумію.
Ну просто як же гарно вийшло! Ти ж не уявляєш, як ми зраділи! Особливо дітки.
Уявляю.
А мій Микола одразу й каже: «Подзвони Олені. Вона нас не відмовить!»
І не відмовить.
То ми можемо до тебе? Я правильно зрозуміла?
Можете.
Ой, як добре! Ми ж ненадовго всього на пару тижнів. Подивимось місто, потім додому. Бо, як то кажуть, гості добре, а вдома ліпше. Згодна?
Згодна.
Ой, ми так і знали! Особливо Микола. Каже: «Ніколи Олена нас не прогнає!» Адже ми ж родичі! Хоч і далекі, хоч десять років не бачились, але ж родичі! Правда?
Правда.
Ти зараз сама живеш?
Сама.
У трикімнатній?
Так.
То ми до тебе їдемо?
Їдьте.
Буду через годину. Ти ж там ще?
Ще.
То чекай! Скоро будемо!
Чекаю, промовила Олена.
Вона вимкнула телефон, кинула його на тумбочку, перевернулась на другий бік і, накрившись ковдрою, заснула, не турбуючись, що так і не зрозуміла, хто їй дзвонив.
Через годину пролунав дзвінок у двері. Олена глянула на годинник, заплющила очі й перевернулась. Телефон дзвонив знову. Вона спала.
Незабаром у двері застукали. Олені було байдуже. Нарешті, телефон задзвонив знову.
Так, пробурчала вона, не розплющуючи очей.
Оленко? радісно скрикнув той самий голос.
Так.
Це ми! Приїхали! Дзвонимо, стукаємо а ти не відчиняєш!
Ви дзвоните?
Так!
Чому я не чую?
Не знаю
Подзвоніть ще раз.
У квартирі пролунав дзвінок.
Дзвонимо! сказала жінка.
Ні, відповіла Олена, не чую. А тепер постукайте.
У двері знову застукали.
Стукаємо!
Ні, зітхнула Олена, зовсім не чую.
Щось я заплуталась зніяковіла жінка.
Що?
А де ти зараз, Оленко?
Як де? Вдома.
А де це?
У Чернігові, відповіла Олена перше, що спало на думку. А де б ще?
Як у Чернігові?! А не в Харкові?
Та я ж переїхала вісім років тому. Як із чоловіком розлучилась.
Чому?
Чому розлучилась?
Чому переїхала?!
Набрид Харків. Занадто багато поганого звязано.
А в Чернігові ліпше?
Звісно. Набагато.
Що саме?
Усе. І ніяких поганих спогадів. Та що я тобі розказую? Приїжджай самі побачите. Скільки вас там?
Четверо. Я, Микола, дві дитини. Старший Тарко, молодший Юрко. Юрко вже третій рік до університету збирається
Ну то приїжджайте! У нас тут теж гарні інститути.
А коли?
Хоч зараз.
Та не вийде У нас у Харкові справ повно. Юрко тільки там хоче вчитись. А ми взагалі приїхали, щоб роботу шукати. Думали, у тебе рік поживемо. А тепер ось як вийшло
То сьогодні не приїдете?
Ні
Шкода. Я вже й готуватися почала.
Ой, і нам так шкода! Ти ж не уявляєш!
Уявляю.
Ні, не уявляєш! Коли подумаю, що нас тепер чекає аж жити не хочу!
Олена вирішила, що розмова затягнулась.
Ну добре, сказала вона, якщо не зараз, то приїжджайте, коли зможете. Я завжди рада. А як оселитеся у Харкові даси мені адресу. Я до тебе в гості завітаю. Теж на пару тижнів. А там побачимо. Адже тепер у мене у Харкові, окрім тебе, нікого й нема. Домовились? Напишеш мені?
Але відповіді Олена не почула звязок раптово перервався.