Самотня прибиральниця знайшла телефон у парку. Коли вона його увімкнула, їй стало зле від того, що вона побачила.
Оксана Іванівна вийшла на роботу раніше зазвичай. Після вихідних завжди багато сміття, тому вона прийшла о четвертій ранку, щоб встигнути все прибрати. Вона вже багато років працювала прибиральницею. Колись її життя було зовсім іншим.
Взявши в руки мітлу, Оксана згадала свого сина, якого народила сама у 35 років. Їй не щастило з чоловіками, тому вона вирішила присвятити себе дитині. Вона обожнювала свого Дениска. Хлопець був розумний, гарний. Та її непокоїло лише одне йому дуже не подобалось жити в їхньому районі.
Мамо, коли виросту, стану справжнім чоловіком! казав він.
Звичайно, сину, інакше й бути не може, підтримувала його мати.
Коли Денису виповнилося 16, він поїхав у гуртожиток біля технікуму. Оксані було важко без нього, але він обіцяв часто приїжджати.
Спочатку так і було. Але потім у нього зявилась дівчина, і він рідше згадував про дім. А потім він повернувся назавжди, сказавши, що вмирає. Оксана не розуміла, чому їй і синові випало таке важке випробовування.
Вона зібрала всі сили. Лікар порадив іншу клініку, але лікування коштувало великих грошей.
Не вагаючись, вона продала квартиру. Однієї ночі їй подзвонили.
Вашого сина більше немає, сказав лікар.
Оксана не хотіла жити. Без нього все втратило сенс.
Якось ранком, як завжди, вона пішла прибирати.
Доброго ранку! привітався Петро Степанович, виводячи собаку.
Доброго ранку! Ви сьогодні так рано? здивувалась Оксана.
Нудно вдома. Вигуляю пса, заодно з вами поговорю, посміхнувся він.
Петро Степанович був самотнім. Оксана трохи бентежилась через його увагу.
Гаразд, ми підемо далі, не заважатимемо вам, сказав він і пішов із псом.
Оксана почала прибирати, але раптом помітила телефон на лавці. Вона озирнулась нікого. Увімкнувши його, вона побачила фото. Хтось робив знімки й залишив телефон. Придивившись, Оксана раптом заридала.
Сину! Мій Дениско!
Раптом телефон задзвонив. Вона взяла себе в руки й відповіла.
Алло! Це мій телефон, можна його забрати? почувся жіночий голос.
Так, звичайно. Я знайшла його в парку. Приходьте, сказала Оксана й назвала адресу.
Дівчина прийшла. Коли двері відчинилися, Оксана побачила за нею хлопця.
Скажіть, а звідки у вас фото мого сина? запитала вона.
Дениса? здивувалась дівчина.
Хлопець увійшов.
Дениско! скрикнула Оксана й знепритомніла.
Що з нею?! схопився хлопець.
Мабуть, сплутала тебе з кимось. Треба викликати лікаря, сказала дівчина.
Через півгодини Оксана прийшла до тями. Коли лікарі пішли, вона нарешті дізналась правду.
Ви мене знаєте? Чому в вас фото мого сина? запитала вона, ледь дихаючи.
Мене звати Настя, відповіла дівчина. Ми зустрічалися з вашим сином. Але він пішов, коли дізнався, що я вагітна.
Пішов?! Він ніколи про вас не згадував!
Ми були разом кілька місяців. Коли я сказала йому про дитину, він зник. Я вирішила не шукати його.
Ні, Настю. Тепер я розумію. Він був смертельно хворий. Не хотів бути тягарем. Дениса немає вже багато років
Очі Насті розкрилися.
Що ви кажете?
Він помер. Я продала квартиру, щоб врятувати його, але не встигла.
Настя глибоко зітхнула.
Тепер я розумію. Він хотів мене захистити.
Потім вона покликала хлопця.
Андрію, іди сюди!
Так, мам?
Це твоя бабуся.
Оксана знову заплакала, побачивши онука.
Бабусю, несміливо сказав хлопець.
Сину вона обняла його.
Настя посміхнулась.
Може, переїдете до нас? У нас багато місця.
Ні, доню. Я звикла тут. Але буду часто вас відвідувати.
У цю мить постукали в двері.
Можна? на порозі стояв Петро Степанович із квітами. Він простягнув букет.
Оксано, підемо прогуляємось?
Звісно.
З кухні виглянули Настя й Андрій.
А нас візьмете?
Якщо будете слухатись, пожартував Петро.
Через два місяці Оксана Іванівна вийшла заміж. Її новий чоловік, його пес Бурко й маленька родина тепер були її щастям. А ще вона пекла найсмачніші пироги для всіх.