Я зїжджаю. Ключі від твоєї квартири залишу під килимком, написав чоловік.
Знову почалося, Марічко! Ну скільки можна? У нас кожна гривня на рахунку, а тобі нове пальто подавай. Старе що, зовсім розвалилося?
Олеже, воно не розвалилося, воно просто старе! Йому сім років. Сім! Я ходжу в ньому, як опудало. На роботі всі вже тричі гардероб оновили, я одна, як із минулого століття. Невже я не заслужила однієї бідної шуби?
Заслужила, звісно, заслужила! Олег розвів руками, обличчя його перекривилося звичною гримасою роздратування. Але не зараз. Ти ж знаєш, у мене проект горить, усі гроші в обігу. Закінчу справу куплю тобі навіть норкову. А поки потерпи.
Я терплю вже двадцять років, Олеже. Усе наше життя я терплю. Спочатку поки ти інститут закінчиш. Потім поки на першу машину накопичимо. Потім на цю квартиру, точніше, на її ремонт, бо дісталася вона мені від батьків. Завжди є щось важливіше, ніж я.
Марійка сама здивувалася своїм словам. Зазвичай вона мовчала, ковтала образу й йшла на кухню заварювати чай, щоб заспокоїтися. Але сьогодні щось прорвалося. Накопичилося. Вона втомлено дивилася на чоловіка колись улюбленого, рідного, а тепер майже чужого, з вічно незадоволеним обличчям і згаслими очима.
Починається, прошипів він, знімаючи з вішалки куртку. Концерт за заявками. Все, не можу це слухати. Мені на зустріч треба.
Яка зустріч о девятій вечора? тихо спитала Марійка, хоча вже знала відповідь. Ці «зустрічі» ставали надто частими останні півроку.
Ділова, Маріє, ділова! Не всім же в бібліотеці до шостої пилом дихати. Є люди, які працюють, щоб такі, як ти, мріяли про шуби.
Він грюкнув дверима так, що задзвеніли шибки в старому серванті. Марійка здригнулася й залишилася стояти посеред передпокою. Тиша, що настала після його виходу, була оглушливою, густою, як кисель. Вона повільно пройшла на кухню, автоматично поставила чайник. Руки тремтіли. Не від злості, а від якоїсь сисучої порожнечі всередині. Вона знала, що він не на зустрічі. Знала, що є інша жінка молода, яскрава, з його роботи. Вона не хотіла вірити, гнала від себе думки, але вони поверталися знову й знову, як набридливі мухи.
Телефон у кишені халата завибрував. Напевно, вибачається, як завжди. Зараз напише щось на кшталт «Вибач, спалахнув. Повернуся поговоримо». Марійка дістала телефон. Повідомлення від Олега. Але слова були зовсім інші.
«Я зїжджаю. Ключі від твоєї квартири залишу під килимком».
Усього вісім слів. Коротких, різких, як удари сокири. Марійка перечитала їх раз, другий, третій. Літери танцювали перед очима, відмовляючись складатися в осмислений текст. Не може бути. Це якась зла жартівлива витівка. Він не міг так вчинити. Після двадцяти років шлюбу. Просто піти, написавши повідомлення.
Вона кинулася до спальні. Відчинила шафу. Його половина була майже порожня. Зникли найкращі костюми, сорочки, светри. На полиці самотньо лежав забутий крават. На тумбочці не було його годинника і зарядки для телефону. Він зібрався заздалегідь. Цей скандал через шубу був лише приводом. Зручною нагодою, щоб піти.
Ноги підкосилися, і Марійка опустилася на ліжко. Подиху не вистачало. Вона дивилася на порожнє місце в шафі й не могла повір