Замовкни! гримнув чоловік, шпурляючи валізу на підлогу. Я йду від тебе й від цього болота, яке ти життям звеш.
Болото? Соломія повільно відвернулася від плити, де смажилася картопля на вечерю.
Це болото двадцять років годувало твою матір, поки вона по лікарях їздила. Забув?
До чого тут мати? Не смій її чіпати!
А до того, Іване, що поки ти «великі справи» у столиці крутив, я тут із твоєю паралізованою матір’ю сиділа. Підгузки міняла, якщо що.
Іван стояв у дверях їхньої двокімнатної хрущовки, у новому костюмі й із валізою біля ніг. Таким гарним Соломія його давно не бачила підтягнутий, засмаглий, пахне дорогим парфумом. Не те що раніше, коли приходив із заводу, увесь у мастилі.
Пам’ятала, як познайомились. Танці у заводському клубі, він молодий слюсар, вона із бухгалтерії. Крутив її під «Червона рута», шепотів дурниці на вухо. А потім весілля скромне, гостей із тридцять, салат «Олів’є» та «Совєтське шампанське». Свекруха тоді плакала від щастя, обіймала Соломію: «Дякую тобі, доню, що Ваню мого приручила.»
Приручила. Двадцять два роки прожили. Доньку виростили, Оленку. Зараз у медінституті вчиться, на стипендію та на мамині підробітки. Іван грошей не давав останні три роки усе в «бізнес» вкладав. Який бізнес Соломія так і не зрозуміла. То автосервіс відкрити хотів, то вантажівками займався. Усе провалювалося.
Ти просто не розумієш, Іван нервово запалив прямо у передпокої. Мені Стьопа запропонував до Києва переїхати. У нього там мійка, візьме мене керуючим. Квартиру знімуть для початку.
Один поїдеш? Соломія витерла руки об фартух. Руки тремтіли, але голос тримала рівно.
Не один. Іван відвів очі. З Іринкою. Вона вона мене розуміє. Вірить у мене.
Іринка. Соломія знала про неї вже місяці три. Бачила листування у телефоні, коли Іван у душі був. «Коцю», «зайко», «сумую». Двадцять вісім років «коцю». Менеджер у автосалоні, де Іван машину дивився. У кредит дивився, між іншим, який Соломія досі виплачує зі своєї вчительської зарплати.
А як же Оленка? спитала Соломія. Твоя донька. Через рік диплом захищатиме.
Виросте, зрозуміє. Я не можу більше так жити. Мені сорок пять, Соломіє. Я ще молодий, я ще можу все змінити.
Соломія підійшла до вікна. У дворі сусідка Галина білизну вішала. Побачила Соломію у вікні, махнула рукою. Галина-то все знала. І про Іринку знала, і про те, що Іван останні півроку додому лише ночувати приходив. Жаліла по-сусідськи, пиріжки приносила: «Тримайся, Соломійко.»
Памятаєш, тихо сказала Соломія, як Оленка у пять років захворіла? Пневмонія, лікарі руками розводили. Ти тоді із роботи не вилазив, щоб на ліки заробити. А я вдень і вночі біля її ліжка сиділа. Ти тоді сказав: «Ми родина, Соломіє. Ми все подолаємо.»
Це було давно.
Пятнадцять років усього. Або коли твоя мати інсульт перенесла? Хто з нею по лікарнях мотався? Хто ночами не спав, перевертав її кожні дві години, щоб пролежнів не було? Я, Іване. А ти відмазки знаходив робота, справи. Які справи? Ти тоді вже за своїм «бізнесом» ганявся.
Іван загасив цигарку об підвіконня. Соломія поморщилася нове підвіконня, минулого місяця поставили. Сама збирала.
Ти завжди все памятаєш, роздратовано кинув він. Весь негатив памятаєш. А добре? А те, як я тебе на море возив?
Десять років тому возив. До Одеси. На тиждень.
Тобі завжди замало!
Соломія обернулася до нього. В очах стояли сльози, але вона їх не пускала. Не дочекається.
Знаєш що, Іване? Вали. Вали до своєї Іринки. Тільки ось що я тобі скажу. Матір твою я до кінця доглянула. Два роки вона у нас лежала, два роки я її годувала з ложечки, мила, ліки давала. А де ти був? На заробітках? На яких, Іване? Ти ж останні пять років ніде толком не працював. Усе мріяв розбагатіти.
Я намагався! Я старався для родини!
Для родини? Соломія усміхнулася. Оленка на останньому курсі підробляє медсестрою у нічні зміни, щоб на підручники вистачило. Бо тато подався у бізнесмени. Я дві ставки у школі взяла та ще репетиторством займаюся. Для кого ти старався?
Іван мовчав, стискуючи ручку валізи.
І знаєш, що найсмішніше? продовжувала Соломія. Твоя мати перед смертю мені сказала: «Прости його, доню. Він слабкий. Завжди був слабким. Дякую, що терпіла.» Я тоді не зрозуміла. А тепер розумію.
Не смій! вибухнув Іван. Не смій казати, що я слабкий! Я просто зад