Мату́ха щоразу силкувала́ся знайти́ нову́ па́ру Соломі́я памята́ла вже́ трьох. Але́ всі вони́ якось не вкорі́нювалися, залиша́лися ненадо́вго. Ма́ти пла́кала, обійма́ла її, каза́ла: «Нічо́го, бу́де й на на́шій ву́лиці свя́то». Та й ішла́ на робо́ту.
Оста́нній чоловік протрима́вся два ти́жні, але́ коли́ ма́ти переста́ла купува́ти йому́ горі́лку, засумува́в, та й теж пішов, прихопи́вши із скри́ньки ма́теріні сере́жки. Вона́ тоді́ не стала́ писа́ти зая́ву. Сказа́ла, що сама́ у всьо́му винна́.
Після́ цього на пять рокі́в наста́ла тиша́. Соломі́я вже зраді́ла, поду́мала, що вони́ з ма́тірю те́пер жити́муть спокі́йно. Та не тут-то й було́. Коли́ дівчи́ні ви́повнилося пятна́дцять, ма́ти закоха́лася. Розповіда́ла Соломі́ї, яки́й він хоро́ший, яки́й чудо́вий, як силко́ її любить.
Дочка́ навіть зраді́ла, що ма́ти, наре́шті, знайшла́ своє́ ща́стя. Коли́ та вперше́ привела́ додо́му Ма́ряна, Соломі́ї він теж сподо́бався. Чолові́кові на ви́гляд було́ рокі́в сорок. Одягну́тий чи́сто та гарне́нько. За столом ви́пив усьо́го одну́ чарку. Розмовля́ли на рі́зні те́ми. Ма́рян навіть жартува́в доре́чі й до́смішно. Соломі́я пішла́ спати́ ра́ніше, залиши́ла їх на ку́хні. Дума́ла, що вранці́ зустрі́не Ма́ряна біля́ страв. Та через годи́ну почу́ла, як із глу́хим зву́ком зачини́лися две́рі. Зна́чить, пішов.
Зра́нку ма́ти знову́ захоплю́валася ним. Каза́ла, що працює в обласні́й ра́ді, таки́й присто́йний, піклу́ється про ма́терину́ репута́цію. Обіця́в, що після́ весі́лля вони́ могли́ б переї́хати до ньо́го, але́ споча́тку тут проживу́ть рік, поки́ Соломі́я закі́нчить шко́лу. А по́ки що роби́тимуть ремо́нт у його́ кварти́рі.
Соломі́я слу́хала й навіть милу́валася ма́тірю. Вона́ ніби́ помоло́дшала. Їй було́ три́дцять шість, і оста́ннім ча́сом вона́ вже змири́лася з ду́мкою, що залиши́ться сама́.
***
Ма́рян і ма́ти розписали́ся якраз перед поча́тком навча́льного ро́ку. Соломі́я вчи́лася, готувалася до і́спитів. Ма́рян ціка́вився, чи потрі́бна до́помога. Дівчи́на дя́кувала, каза́ла, що впора́ється, і він ішов до своєї́ кімна́ти. Взага́лі ви́явився ду́же такто́вним. За́вжди посту́кував у две́рі, коли́ щось потрі́бно було́.
Мо́жна сказа́ти, що вони́ подружи́лися. Соломі́я вже не так боя́лася його́. За вече́рею діли́лася свої́ми пере́живаннями про навча́ння. Ма́рян за́вжди із щи́рим за́цікавленням розпи́тував подро́биці.
А ма́ти просто розквітла́. Ма́рян її пе́стив. Незаба́ром у неї на ву́хах зяви́лися нові́ сере́жки, а потім і ланцюжо́к.
Рік промину́в непомі́тно. Вони́ закі́нчили ремо́нт і збира́лися переїжджа́ти. Ма́рян пита́в Соломі́ю, чи не хо́че вона́ ї́хати разом. Місця́ виста́чить для всіх. Але́ дівчи́на закі́нчила шко́лу, вважа́ла себе́ доросло́ю і хоті́ла самості́йності. Зрозумі́ло, фіна́нсово ще не могла́ себе́ забезпе́чити, але́ Ма́рян каза́в, що це зовсі́м не пробле́ма. Ви́рішили, що Соломі́я вступи́ть до місце́вого коле́джу. А потім він допоможе́ знайти́ гарну́ робо́ту.
Перед само́ю ви́ручкою Ма́рян сказа́в Соломі́ї:
Ти до нас у го́сті ча́стіше приїжджа́й. І ми завіта́ємо: то ма́ти, то я. Якщо що пита́й, не сорСоломія тримала свою донечку в обіймах, дивлячись у вікно на зорі, що піднімалися над річкою, і зрозуміла ось її справжнє щастя.