31 серпня, мій 70й День народження.
Відчуваю, як минає час: семдесят літ, троє дітей два сини і дочка. Дружина, Олена, пішла з життя тридцять років тому, а я ніколи більше не одружувався. Чому? Не знайшов, не вдавалося, не вдавалось, не пощастило Причин можна навести безліч, але чи має це сенс? У мене ще були проблеми з дітьми, а не про це зараз.
Сини в дитинстві були справжні бійці. Пересаджував їх з школи в школу, доки один вчитель фізики не помітив у них талант і не вмотивував. Після того скандали і бійки майже зникли.
Дочка, Марічка, мала труднощі в спілкуванні з однолітками. Шкільний психолог уже радив відвести її до психіатра. Але в нашій школі зявився новий вчитель української літератури, який створив гурток для початківцівписачів. Відтоді Марічка писала зранку до ночі, а її розповіді спочатку друкували в шкільному «Брезенті», а потім у місцевих літературних клубах.
Після школи сини отримали стипендії у провідному університеті в Київському політехнічному інституті на факультет «Фізикоматематичний». Марічка вступила до Національного університету імені Тараса Шевченка на факультет «Української мови та літератури». Я залишився сам і нарешті відчув спокій.
Навколо мовчання, навіть вітер здавався глухим. Я зайнявся риболовлею, садівництвом і вирощуванням свиней. У нашого будинку був великий ділянка біля Дніпра. Почав добре заробляти, хоча інженер на заводі «Завод ім. О. Гнатенка» отримував менше. Я міг фінансово допомогти дітям: купити їм недорогі, але справні авто, підкинути на кишенькові витрати, придбати гідний одяг. Та часу залишалося ще менше, бо все йшло на господарство і торгівлю. Пройшло ще десять років, і настав мій ювілей сімдесят.
Сини давно створили родини, працювали над секретним проектом для Міністерства оборони, тому на вихідні не могли приїхати. Марічка подорожувала з симпозіумами письменників і журналістів. Я не планував їх турбувати запрошенням: «Якось сам», думав я, «нічого святкувати тут немає, я один».
Усе ж ранком, коли я підходив до свиней, щоб їх підгодити, вийшов на освітлену ще зорями галявину перед будинком і побачив незвичний предмет, загорнутий у брезент.
Що це ще таке? вигукнув я, коли раптом спалахнули кілька прожекторів. На галявині з’явились мої діти з дружинами, внуки, кілька їхніх родичів, а з Марічки довгий чоловік у окулярах з товстими лінзами. У руках у всіх були повітряні кульки, хтось дмухав у трубочки, інші натискали кнопки гучних балончиків. Всі одночасно кликали, махали руками, намагалися обійняти мене:
З Днем народження, тату!
Я забув про той загадковий предмет. Дружини Марічки кинулися підготувати стіл, а дочка схопила мене за затилок, пов’язала плоттю і, обертаючи навколо, повела кудись.
Що ви ще збираєтеся? питав я.
Подарунок, відповів один із синів.
Сподіваюся, недорогий? занепокоєно спитав я. Мені нічого не треба.
Не турбуйся, тату, сказав інший. Це просто маленька знак уваги й вдячності.
Марічка зняла пов’язку, і з динаміків розлилася гучна музика, удар барабану. Я стояв перед тим же предметом, прикритим плоттю. Діти підбігли з трьох боків і рванули брезент.
У яскравому світлі прожекторів я побачив «ЗАЗ965«Тимір». Я майже втратив свідомість від здивування і майже впав, проте підхопили і посадили на стілець. Я лише вимовляв одне слово:
О Боже, о Боже
Тату, заспокойся, розбризкувала на мене Марічка водою. Ти все життя мріяш про цей автомобіль.
Але це ж неймовірно дорого, простонув я.
Не дорожче грошей, сказав один із синів.
Давай, продовжила Марічка. Сідай у салон, посидимо. Ми хочемо зробити фото.
Я відкрив двері, а там… стояла картонна коробка.
Що це? спитав я.
Відкрий, відповіла Марічка.
Відкривши її, я побачив два очі, які дивилися знизу. Я вийняв маленьке пухнасте тіло і притиснув до себе:
Справжній тайський кіт! Як той, що був у нас з вашою мамою. Пам’ятаєте? «Бомка». Ви коли ще були малюками, так його любили
Звичайно пам’ятаємо, тато, відповіли діти.
Я не сів у машину. Пішов на другий поверх, у свою кімнату, де показав котика на фото Марії, дружини. Сльози текли по щоках:
Ти бачиш, Марія, бачиш? питав я у фотографії. Я зміг. Вони не забули Ти бачиш?
Діти не дали мені залишитись у самотності. Столик у підвалі був накритий, і почалися тости. Марічка прошепотіла мені на вухо, що вона вже на четвертому місяці вагітності, і що її наречений приїде до мене в гості. Вона залишиться жити тут, адже робота над новою книжкою може бути де завгодно, а її наречений скоро поїде до батьків у Польше, а через кілька тижнів вони одружаться в нашій міській церкві.
Ти не проти, тату? спитала Марічка.
Це якийсь чарівний сон, відповів я і поцілував її в лоба.
День пройшов у розмовах, закусках, горілці і спогадах. Всі були в радості. Вечором я пішов до могили Олени, довго сидів і розмовляв з нею.
Життя набуло нових сенсів, особливо з цим автомобілем. Треба було купити одяг того часу, сісти і прокотитися до великого міста Києва. На ліжку спав маленький тайський котик.
Томко, сказав я, повторивши: Томко.
Томко муркотнув і розтягнувся на весь свій ще маленький зріст. Я лег, погладив теплий пухнастий живіт і заснув.
Ранок знову вимагав підйому: годування свиней, догляд за садом, риболовля. У підвалі спали Марічка з нареченим. Після того, як хлопці з сім’ями поїхали, у будинку знову запанувала тиша. Томко слідував за мною, випадково впав у кормушку для свиней і заплутався в сіті на човні, потім спробував з’їсти прикормку для риби. Я сміявся і розмовляв з проказником:
Наче молодість повернулася, сказав я, погладивши його спинку.
Томко замуркотав і, схопившись лапками за мою руку, вткнув крихітними зубками.
Ах ти, бешкетнику! вигукнув я і розсміявся.
Цей запис лише нагадування тим, хто ще може приїхати до своїх батьків: не чекайте завтрашнього дня, вирушайте зараз.