Той час, коли ми ще жили у старій квартирі на Подолі, давно вже залишився в памяті, мов вицвіла фотографія. Я, Вікторія Гончар, щодня боролася з годинником, а мій рік і деньнадень маленький син Михайло, немов крихітний вогник, вчився спати за розкладом.
Моя теща, Марія Петрівна, завжди вважала, що має право беззаперечно заходити до нашого дому. Я просила її не приходити пізно, бо наш розпорядок був суворий: коли стрілка підходила до 20:00, я вже лягала Михайла спати, інакше доводилося терпіти дві години адської муки, коли він плакав і клякався вночі.
Насправді розмовляти з Марією Петрівною про це було марно. Я просила її не залишатися до пізніх годин, а вона, ніби не чула, продовжувала приходити, коли наш маленький онук ще тільки вчилась жувати перші зубки. «Я працюю допізна», казала вона, і за півгодини вхоплювала Михайла в обійми, змушувала його сміятись, розбуджувала, а потім я змушена була всю ніч намагатися його укласти. Пізніше він став неспокійним і плакав.
Що ж робити? Олег, мій чоловік, і я вже підготувалися до вечірнього кіно, коли раптом звучало стукання в двері. Олег відчинив їх і перед ним стояла Марія Петрівна, ще з мішком дитячих речей. Я відчула, як у мене піднявся жар, бо зуби Михайла вже боліли, а ми ледве встигали вхопити кожну хвилину спокою.
Я зобразила, ніби з болем на обличчі, притиснула руку до щоки і вигукнула: «Ти вчасно! У мене зубний біль я не можу терпіти, я не хочу йти один до стоматолога. Посидімо ще трохи з малюком, а то вже пізно». Олег, схвильований, швидко одягнувся, і ми кинулися геть з дому.
«Що це за грайливий спектакль?», запитав він. Я відповіла: «Тепер ми хоча б зможемо десь самі, а телефон вимкни, бо без шуму нам треба спокою». Після північного прибуття в наш будинок Марія Петрівна взяла таксі, а Михайло лежав у ліжечку, а навколо розкидані брудні підгузки, одяг, іграшки, соски, дзвіночки справжнє художнє безладання.
Теща виглядала виснаженою: макіяж розтічений, сукня вкрита дитячим калюжком. З того часу вона рідше завітала до нас і вже не залишалась до самого вечора. Так я згадую ті ночі, коли боротьба за спокій і режим була нашою щоденною реальністю, а гривня, яку платили за таксі, нагадувала про те, як важко іноді зберігати баланс у родинних справах.