Це не твій дім
Марічка з болем оглядала хату, в якій виросла із самого дитинства. Їй уже вісімнадцять, а про життя вона думала з розчаруванням. Чому доля так немилосердна? Бабця померла, вступити в університет не вдалося та дівчина, що сиділа поруч під час іспиту, списала в неї, а коли здавала роботу, щось шепнула на вухо викладачу. Той насупився, підкликав Марічку, звелів показати відповіді й одразу ж вигнав її з аудиторії за “шахрайство”. Довести свою невинуватість не вийшло. Ага, а та дівчина донька місцевого посадовця. З такими судися, собі дорожче…
Тепер, як після низки невдач, у житті знову виникла мама з двома братами та новим чоловіком. Де вони тільки були стільки років? Марічку виховала бабуся, мама була з нею лише до чотирьох літ і ніяких теплих спогадів про той час не залишилося. Поки тато працював, мама залишала її саму й йшла розважатися. Навіть у шлюбі не вгамувалася, все шукала “гідного чоловіка” й цього ані тоді, ані після смерті батька Марічки не приховувала. Коли батько неочікувано пішов з життя, мама довго не заморочувалася зібрала речі, залишила чотирирічну донечку на ганку у батьківській хаті, продала квартиру покійного чоловіка й десь зникла. Бабця Ганна дарма намагалася достукатися до її совісті.
Три рази на рік мама могла з’явитися ні з того ні з сього, а Марічка їй була до лампочки. Востаннє зявилась, коли Марічці виповнилось дванадцять, привезла тоді семирічного Святослава й стала вимагати, щоб бабуся переписала хату на неї.
Ганно, ні! Нічого ти не побачиш! відрізала мати.
Як помреш все одно моє буде, безжально заявила мама, зиркнула зі злістю на доньку, зібрала Святослава й гримнула дверима.
Чому щоразу, як вона приїздить, у вас одразу сварки? спитала тоді Марічка у бабці.
Бо твоя мама егоїстка. Мала я її лупцювати більше, сердито сказала Ганна Миколаївна.
Бабуся занедужала зненацька. Хоч ніколи не скаржилася. В один день Марічка повернулася зі школи й застала ту завжди працьовиту стареньку блідою, в кріслі на балконі. Вперше побачила бабусю без діла.
Щось сталося? стривожилася Марічка.
Недобре мені… Визви швидку, Марічко, спокійно попросила бабуся.
Далі лікарня, крапельниці, смерть. Останні дні Ганна Миколаївна провела в реанімації, де навіть відвідати не можна було. Збожеволівши від розпачу, Марічка набрала маму. Та спершу не хотіла приїжджати, але коли дізналася про реанімацію, все ж зявилася. Встигла лише на похорон. Через три дні після похорону тицяє доньці під ніс заповіт:
Хата тепер належить мені й твоїм братам. Скоро приїде Олег, знаю, ви не ладнаєте. Поживи деякий час у тітки Галі, добре?
У голосі маминим і крихти жалю не було, навпаки аж радість виявлялася, що бабуся померла й спадок у неї.
Пригнічена горем, Марічка не мала сил перечити. Тим більше, що у заповіті все було чітко зазначено. Тож перший час вона й справді мешкала у тітки Галі сестри тата. А тітка особа легковажна, гулянки в неї без кінця, гості напідпитку, й Марічці там не було на що дивитися, ще й дехто з гостей починав виявляти до неї нездоровий інтерес жах один.
Розповівши все про своє життя хлопцеві, Павлику, Марічка отримала від нього реакцію, яка її і здивувала, і обнадіяла:
Ще не вистачало, аби якісь старі дядьки до тебе лізли! Я поговорю з батьком у нас на околиці є однокімнатна квартира, батько обіцяв дати мені її після вступу до університету. Я своє слово дотримав, тепер його черга.
Але до чого тут я? зніяковіла Марічка.
Та як це? Ми там разом житимемо!
А твої батьки погодяться?
Та немає в них виходу! Вважай сьогодні я роблю тобі пропозицію: будеш моєю дружиною, житимеш зі мною?
Марічка ледь не заплакала з радості:
Звісно, так!
Дізнавшись про весілля, тітка зраділа, а мама так очима й блиснула:
О, женишся, значить? Глянь! До університету не вступила так інакше вирішила пристроїтися! Грошей я тобі не дам, знай це! І хата моя, нічого не отримаєш!
Такий мамин відгук вразив Марічку. Павлик ледь розібрав її ридання і привіз до себе, де його батьки почали заспокоювати майбутню невістку й напувати її чаєм.
Андрій Семенович уважно вислухав Маріччину історію, аж руками змахнула Павликова мама:
Бідна моя дитино, якою ж треба бути мамою!
А мене ось що цікавить, задумливо сказав Андрій Семенович. Чому вона так за ту хату тримається, якщо заповіт є, і тебе все нею дорікає?
Не знаю, зітхнула Марічка, все життя сварилась з бабусею за ту хату. То казала їй продати й гроші поділити, то переписати на себе. А бабця не погоджувалася казала, тоді ми з нею під плотом лишимось.
Дивно. А ти до нотаріуса ходила після смерті бабусі?
Ні, а навіщо?
Щоб визнати права спадку.
Та спадкоємиця мама, я лише внучка. Й у неї є заповіт, я бачила показувала ж.
Трохи все інакше, сказав Андрій Семенович. Після свят підемо разом у нотаріальну контору. А зараз треба відпочити.
За цей час Марічка ще зустрічалася з мамою. Та принесла якісь папери й намагалася змусити їх підписати, але втрутився Павлик:
Вона нічого підписувати не буде!
І ти тут хто? Вона доросла й сама вирішить, грубо відрізала зла мама.
Я її майбутній чоловік і вважаю, що це шкодить їй. Жодних підписів!
Тамара заходилася лаятися, та довелося піти ні з чим. Це лише більше зміцнило підозри Андрія Семеновича.
Через кілька днів вони разом пішли до нотаріуса:
Уважно слухай, що казатиме, все перевіряй, коли підписуватимеш, підказав Андрій Семенович.
А нотаріус виявився чесний. Прийняв заяву Марічки, і вже за день прийшла відповідь: відкрита справа про спадщину на Марічку. Виявилося, що у Ганни Миколаївни був рахунок у банку, де вона накопичила трохи гривень на навчання онучки, про який Марічка й гадки не мала.
А щодо самої хати? поцікавився Андрій Семенович, який супроводжував її.
Кілька років тому бабуся оформила дарчу на будинок на Марічку. Інших документів немає.
Як це дарча? вражено спитала Марічка.
Бабуся оформила все правильно, і після досягнення повноліття ви самостійно маєте право розпоряджатися будинком.
А що із заповітом?
Його було складено сім років тому, а потім відкликано. Скоріш за все, ваша мама не знає про це. Тепер будинок ваш!
Всі сумніви підтвердилися.
А далі що? розгубилась Марічка на порозі контори.
Що? Повідом мамі, що будинок твій, і вона повинна звільнити його!
Та вона ж нізащо не піде! Ще й мої речі вже зібрала, щоб виставити!
На це є поліція, якщо що!
Почувши заяву, мама у гніві кричала:
Ах ти ж невдячна! Мати з хати виганяєш? Викину тебе звідси сама! Не повірю жодному твоєму слову! Тебе намовив твій залицяльник з його татом? Маю документ, який підтверджує, що це моя хата!
То гукайте поліцію, або зараз ноги переламаю, встряв Олег, який від початку стежив за суперечкою. Але Андрій Семенович спокійним голосом:
За погрози та хуліганство відповідальність може бути реальна.
Іди-но звідси, не навчай старших! Будинок на продажу, скоро приїдуть покупці!
Але замість покупців приїхала поліція. Все з’ясували, змусили родичів звільнити будинок, інакше кримінальна відповідальність. Мама, її чоловік і сини були в люті, але проти правди не попреш. Марічка повернулася в свій дім. Павло залишився з нею боявся, що мамин чоловік ще чогось натворить.
Він мав рацію: мама й Олег ще довго не давали їй спокою. Довідавшись, що у Ганни Миколаївни був рахунок у банку, мама кинулася до нотаріуса й забрала частку грошей. Але хату так і не змогла вирвати, скільки б не намагалася. Лише після консультації з купою адвокатів відстала й разом із сім’єю поїхала собі додому. Більше Марічка з нею не спілкувалася.
З Павлом вони одружилися. Наступного літа вона вступила в омріяний університет, а на третьому курсі вже народила донечку. Вдячна чоловікові і його рідним за підтримку у важкі часи, вона прожила своє життя щасливо.
Автор: Одетта
—
—
Загадка
Хатина була стара, але доглянута не встигла ані спорохнявіти, ані розвалитися. “Слава Богу, подумала Орися. Чоловіка нині не маю і, мабуть, уже не буде. Бо я не з тих кремезних українських жінок, котрі всіма працями добре обізнані: і цвяхи забють, і коня на льоту спинять, і хату з пожежі винесуть!”
Орися піднялася на ґанок, дістає з сумки ключ і відмикає важкий висячий замок.
***
Чому саме цю хату Орисі залишила у спадок бабуся Катерина невідомо. З родичами мало спілкувалися, хоча й своє. Кому відомо, що в тих стареньких у голові? Бабі Катерині вже було за девяносто. Орися їй чи то троюрідна внучка, чи то ще якась рідня. Одне слово свою кравчиню мала й куховарку.
В юності Орися бувала в тієї бабусі. Вже тоді вона була старенькою, але на допомогу не покликала нікого, зі всім справлялась сама. А нещодавно померла.
Коли Орисю повідомили, що у селі Загадка померла баба, вона не одразу й згадала про Катерину. І вже точно не чекала, що хата і дві сотки городу перейдуть саме їй.
Подарунок до пенсії! хихикав чоловік Орисі, Микола.
Та куди мені до пенсії, наче до Києва рачки! відмахнулася Орися. Мені лише пятдесят чотири. Може ще й відсунуть той вік. Одним словом подарунок, і це добре. Хоч не розумію, за які заслуги. Я ж і не знала довго, що баба Катерина жива. Думала, давно вже за Бозом. Ну, не в моєму становищі капризувати. Дають бери.
Або продамо! потер долоні Микола.
***
Добре, що не продали. Минає кілька місяців і на Орисю чекає несподіванка менш приємна, ніж спадок. Виявляється, її найдорожчий Микола їй зраджує. Такі от справи: сивий чуб, а в голові вітер…