Мамо, а Мариславка знову погризла мій олівець!
Олеся влітає на кухню з обсмоктаним кольоровим олівцем у руці, за нею біжить винувата золотиста лабрадорка, щосили виляючи хвостом. Євгенія відволікається від плити борщ кипить, котлети шиплять на сковороді і зітхає. Третій олівець за день.
Поклади у відро й візьми новий з шухляди. Максиме, ти зробив математику?
Майже! долітає з дитячої.
«Майже», якщо вимовляє це її дванадцятирічний син значить, він у телефоні, а зошит лежить поряд незайманий. Євгенія знає це, проте зараз їй треба зняти котлети, перемішати борщ, спіймати чотирирічного Артемка, який впевнено повзе до миски собаки, і не забути про прання у «пралці».
…Тридцять два роки. Троє дітей. Чоловік. Свекруха. Лабрадорка. І вона єдиний двигун у цій машині.
Хворає Євгенія дуже рідко. Не тому, що має залізне здоровя, а тому, що дозволити собі хворіти не може. Хто нагодує сімю? Хто збере дітей до школи та садочка? Хто прогуляється з Мариславкою? Відповідь одна ніхто.
Женю, вечеря вже скоро?
У дверях кухні зявляється Ганна Павлівна, спираючись на палицю. Вісімдесят пять років, ясний розум, хороший апетит.
За пять років спільного життя Євгенія перерахувала б на пальцях однієї руки, коли стара щось для родини зробила.
Через десять хвилин, Ганно Павлівно.
Та схвально киває і йде до вітальні. Іноді, дуже рідко, вона читає Артемкові на ніч казки про Колобка чи Курочку Рябу асортимент вузький, але малий слухає із захватом. Більше часу вона проводить у своїй кімнаті, дивиться серіали і чекає наступної трапези.
…Годинник показує шістнадцяту тридцять у дверях повертається ключ. Дмитро заходить додому з виглядом людини, що пробіг марафон.
Вечеря вже готова?
Навіть не вітається. Євгенія вказує на накритий стіл. Чоловік миє руки, сідає на своє місце. Телевізор вмикається автоматично пульт приріс до його руки.
Олеся сьогодні отримала «дванадцять» з читання, пробує Євгенія.
Ага.
А Максимові треба допомогти з проєктом із природознавства.
Ага.
Це максимум, на що можна розраховувати. Після вечері Дмитро переміщається на диван день для нього закінчено. Він приніс гривні в дім решта не його турбота.
Коли діти засинають, Євгенія відкриває ноутбук. Віддалена робота в онлайн-магазині обробка замовлень, консультації, оформлення доставок. Грошей трохи, але своїх. Плюс здає квартиру вже четвертий рік.
«Може, й пора переїхати», мимоволі згадує. І зразу ті ж відмовки: Максим у чудовій школі, Олеся звикла до садочка, втратити дохід із квартири… Євгенія закриває ноутбук. Завтра. Все знову завтра.
Грудень приніс не лише передноворічні клопоти, а й грип. За кілька годин температура під сорок. Все болить, горло пече, голова розколюється. Євгенія ледве добирається до ліжка.
Мамо, ти захворіла, фіксує Максим, зазираючи в спальню.
Дмитро стає поряд. У його погляді щось схоже на занепокоєння. Та адресовано воно не дружині.
Головне бабусю не зарази. Їй це небезпечно, сама знаєш.
Євгенія заплющує очі. Звісно. Ганна Павлівна. Як же вона могла про головне забути.
Наступні три дні мов у тумані. Висока температура, мокра подушка, пересохлі губи. За цей час ніхто ні чоловік, ні бабуся, ні діти не запропонував навіть склянки води. Чайник у кухні, до кухні десять кроків, і ці десять кроків Євгенія повільно долає сама, тримаючись за стіни.
Усіх хвилює тільки бабуся. «Туди не ходи, там мама хвора». «Одягни маску, коли йдеш повз спальню». «Може, їй спати в іншій кімнаті?»
Їй це Євгенії. Власний дім, а вона джерело небезпеки, від якого треба берегти «важливих».
Через тиждень вірус дістається й до решти. Спочатку Артемко сопливий, гарячий, вередливий. За ним Олеся. Потім Дмитро з пафосом лягає в ліжко температура тридцять сім і два. Ганна Павлівна лягає останньою, і з найбільшим драматизмом.
Євгенія, толком ще не одужавши, підводиться. Курячий бульйон, аптека, термометр, вологе прибирання, прання. Знайомий маршрут, тільки тепер на ватяних ногах.
Дімо, візьми Артемка хоч на годину, треба до аптеки.
Чоловік закочує очі, погоджується. Рівно через шістдесят хвилин Євгенія перевіряє несе сина назад.
Я змучився! У мене теж температура ж!
Тридцять шість і вісім. Євгенія контролює.
Весна не краща. Новий вірус, хворі діти, безсонні ночі. Артемко плаче, Олеся не хоче ліків, Ганна Павлівна вимагає окремої страви. Серед усього хаосу цілком здоровий Дмитро.
Дмитре, допоможи з дітьми.
Женю, я допомагав минулого разу то були вихідні. А тепер на роботі дуже втомлююся.
Знизав плечима. Простий жест і все ясно. Ввечері приходить, за стіл сідає, вечерю чекає. Хворі діти, перевтомлена дружина, безлад у хаті не його справи.
Якось увечері, коли Артемко, нарешті, засинає, а старші роблять уроки, Євгенія наближається до чоловіка. Футбол гуде з екрана.
Чому ти мені не допомагаєш? Чому ніколи не помагаєш?
Дмитро не обертається. Не відповідає. Тільки гучність додає.
Євгенія ще мить дивиться на його потилицю. Все зрозуміло без слів.
Наступного дня вона дістає великі сумки. Дитячі речі, іграшки, документи. Максим у дверях:
Мамо, ми їдемо кудись?
До бабусі Іри.
Надовго?
Побачимо.
Олеся стрімко радіє бабуся Іра завжди пече її улюблені пиріжки. Артемко нічого не розуміє, але тягне свого плюшевого зайця.
В останній момент Євгенія згадує ще одного члена родини Мариславку. Вона їде з ними.
Дмитро на дивані. Сумки, діти у куртках, складені речі не примушують його відірватись від телевізора. Коли двері за Євгенією закриються він хіба що перемкне канал…
Ірина Сергіївна приймає доньку і внуків без зайвих слів. Нагодувала, обійняла. Пятдесят вісім, вчителька з тридцятирічним стажем все розуміє і без пояснень.
Живи, скільки треба.
На третій день дзвонить телефон. Дмитро.
Женю, повертаєтесь. Тут усе засмічено, їсти нічого, бабуся тільки бурчить.
Ні «я сумую». Ні «мені погано без вас». Побут що його турбує.
Дімо, тобі не дружина потрібна, а хатня робітниця!
Що? До чого тут це…
Ти хоч раз сказав, що сумуєш за дітьми?
Мовчанка. Довга, промовиста.
Я гроші приношу, нарешті вичавлює. Що тобі ще потрібно?
Євгенія кладе слухавку. Все закінчилось і це приносить дивне полегшення.
Через два тижні мешканці знімаються з її квартири. Переїзд триває один день нова школа для Максима, новий садок для Олесі. Виявилось, все простіше, ніж вона думала.
…Їхня остання розмова переломна. Усі замовчані образи, всі проковтнуті слова, всі ночі біля гарячих дітей все вихлюпнулося, зупинити це неможливо.
Я дванадцять років була безкоштовною прислугою! кричить у слухавку. І жодного разу, чуєш, жодного, ти не спитав, як я живу! Все досить!
Натискає «блокувати номер». Подає на розлучення.
Суд засідає двадцять хвилин. Дмитро не сперечається. Підписує папери про аліменти, киває судді й виходить. Можливо, щось розуміє. Можливо просто втомився розбиратися.
…Увечері Євгенія сидить на кухні своєї нової-старої квартири. Максим читає в кімнаті. Олеся малює за столом, висолопивши язик від старання. Артемко возиться на килимі з конструктором.
Тихо. Спокійно. Мариславка гріється біля ніг.
Все одно треба готувати, прибирати, працювати вечорами. Та тепер для тих, хто справжня її родина. І їх вихованням Євгенія займеться прискіпливо, щоб не стали схожими на батька.
Мамо, Олеся піднімає очі від малюнка, ти тепер частіше усміхаєшся.
Євгенія знову усміхається. Олеся має рацію.