Тітка Ріта
Мені 47 років. Я звичайна жінка. Можна сказати, непомітна сіра мишка. Не гарна, фігура посередня. Самотня. Заміжньою не була й не хочу бути, бо вважаю, що чоловіки всі майже однакові: поїв і на диван. Та й ніхто ніколи нічого серйозного не пропонував: ні зустрічатися, ні тим паче одружитися. Батьки мої старенькі, живуть зараз у Черкасах. Я єдина дитина в родині. Братів і сестер немає. Є декілька двоюрідних, але не спілкуюся з ними і бажання такого не маю. Я вже п’ятнадцять років мешкаю та працюю у Києві. Працюю в одній установі, кожен день офіс-додому. Живу в типовій багатоповерхівці на Оболоні.
Я зла, цинічна, нікого не люблю. Дітей терпіти не можу. На Новий рік їздила в Черкаси, провідати батьків. Раз на рік буваю вдома. Цього року теж з’їздила, повернулася, вирішила нарешті вимити холодильник. Подумала викинути всі заморожені старі продукти вареники, котлети. Колись купляла, не сподобалися, так і лежали. Позбирала все у коробку, понесла на смітник. Викликала ліфт а там хлопчик, років сім. Я його бачила не раз із мамою, а ще з маленькою сестричкою. Подумала: «Ось, народила ще одного!» Хлопчик пильно дивиться на мою коробку. Вийшли разом, я до контейнера, а він за мною. Тихенько питає: «А можна взяти?» Кажу: це старе все! А потім думаю, нехай бере, не зіпсоване ж. Вже відійшла від смітника обернулася чомусь. А він так дбайливо збирає пакети, обхоплює і притискає до грудей. Я питаю: «Де ж твоя мама?» Каже: «Вона хвора, і сестричка також, не може встати.» Я розвернулася і пішла додому. Поставила вечерю готуватись, сіла. Сиджу й думаю. Щось мене зачепило у цій ситуації. Вперше виникло бажання допомогти комусь. Нашвидкуруч зібрала все, що було вдома їстівного: ковбасу, сир, молоко, печиво, картоплю, цибулю, навіть з морозилки шматок мяса дістала. Вийшла й біля ліфта усвідомила не знаю ж, на якому поверсі живуть. Памятаю, що вище, і все. Пішла поверхами пощастило, через два поверхи відчинив мені той хлопчик. Спочатку розгубився, потім мовчки відступив, пустив всередину. Квартира бідненька, але прибрана.
Мама лежала на ліжку, схилившись до дитини. На столі миска з водою, рушники. Видно, збивала температуру. Дівчинка теж спала аж хрипіла. «Ліки якісь є?» питаю хлопця. Простягає старі, давно просрочені таблетки. Підійшла до дівчини, торкнулася лоба гарячий. Відкрила очі, подивилась на мене здивовано. Потім схопилася: «Де Стасик?» Я пояснила, що я сусідка. Питаю про симптоми. Викликала швидку допомогу. Доки чекали напоїла її чаєм із ковбасою й печивом. Вона їла мовчки, було видно зовсім голодна. Як вона ще має сили годувати дитину грудьми?
Приїхали лікарі, глянули, виписали купу ліків малечі, ще й уколи. Побігла в аптеку купила все, що сказали. Зайшла у магазин молоко, дитяче харчування, ще якусь іграшку купила кумедного жовтого їжачка. Я ж раніше ніколи не обирала подарунки дітям.
Її звати Лада, їй 26 років. Родом із Ладижина, навіть не з міста, а з околиці. Мама і бабуся киянки, та мати вийшла заміж за місцевого. Оселилися в Ладижині, працювала на фабриці. А її чоловік техніком там же. Коли Лада народилася, тата на виробництві електрострумом вбило. Мама залишилася одна, без грошей. Згодом почала пити. Через три роки її не стало. Сусіди якось через знайомих знайшли бабусю в Києві, і та забрала дівчинку до себе. Коли Ладі було 15, бабуся все розповіла і про смерть матері. Старенька була скупувата, мовчазна й багато курила.
В 16 Лада пішла працювати у найближчий магазин: спочатку фасувальницею, потім касиркою. Через рік бабуся померла, Лада залишилася одна. Вісімнадцятирічною познайомилася з хлопцем обіцяв одруження, а після народження сина зник. Вона працювала до останнього, бо розуміла допомоги не буде. Як народила, вже через місяць залишала малюка самого вдома й мила підїзди. Дівчинку ж народила так: власник магазину, куди вона повернулася працювати, почав її переслідувати. За першої нагоди зґвалтував, а далі змусив до регулярних стосунків, шантажуючи, що вижене з роботи. Коли дізнався про вагітність, дав 10 тисяч гривень і велів більше не зявлятись.
Ось така історія. Все це вона розповіла мені того вечора. Подякувала і пообіцяла відпрацювати допомогу прибиранням чи готуванням. Я зупинила її подяки й пішла. Всю ніч не спала. Думала: для чого я так живу? Чому така байдужа ні до батьків, ні до чужих людей співчуття не маю. Грошей скопичилося чимало, а витрачати нема на кого. І тут чужа доля, а їм їсти нічого, лікуватись нема за що.
Вранці прийшов Стасик, простягнув тарілку з млинцями й швидко побіг. Я стояла на порозі з тією тарілкою, а тепло від млинців немов оживило мене, відчуття було таке, наче я відтаю. Захотілося і посміхнутися, і поплакати, і поїсти водночас
Недалеко від нашого дому є маленький ТЦ, і там господиня дитячого магазину, довго не могла зрозуміти, який потрібен розмір одягу, але погодилася навіть піти зі мною до них додому! Не знаю чи хотіла більший виторг, чи справді перейнялася моєю турботою. Через годину вже чотири здоровенні пакети речей для дівчинки й хлопчика, ще ковдру, подушки, білизну, їжі купила. І вітаміни взяла. Хотілося купити все, я відчула себе потрібною.
Минуло вже десять днів. Вони кличуть мене тітка Ріта. Лада справжня майстриня: моя квартира змінилася, стала затишною. Я знову телефоную батькам. Надсилаю SMS із ДОБРО на номери допомоги тяжко хворим дітям. Не розумію, як жила раніше. Тепер щодня після роботи лечу додому знаю, мене чекають. А ще Навесні ми разом їдемо до Черкас. Квитки на потяг вже куплені.