Я ТОБІ НАГАДАЮ
Маріє Семенівно, ось тут завиток не виходить… сумно прошепотів другокласник Тимко, тицьнувши пензликом у впертий, не туди закручений, зелений листочок мальованої ним квітки.
Ти легше, милий, тримай пензлика… Ось так, ніби пером по долоні веди. Ось, бачиш? Молодець! Не листочок, а очей не відведеш! усміхнулась літня вчителька. А для кого ти таку красу створюєш?
Для мами! осяйно усміхнувся хлопчик, що підкорив впертий листочок. У неї сьогодні день народження! Це ось їй подарунок! в голосі Тимка відчутно додалося гордості після вчительської похвали.
Ой, щаслива в тебе мама, Тимку. Тільки зачекай трохи, не закривай альбом дай фарбам підсохнути, щоб не розтеклися. А як додому прийдеш, акуратно вирви цю сторінку. Побачиш, мамі дуже сподобається!
Учителька кинула останній погляд на темну маківку, схилену над альбомом, і, усміхнувшись своїм думкам, повернулася до столу.
От вже подарунок! Давно таких гарних подарунків не бачила мама. До малювання в Тимка явний хист! Треба б мамі подзвонити, запропонувати віддати хлопця до художньої школи. Не можна марнувати такий талант.
І спитати свою колишню ученицю, чи сподобався подарунок? Сама Марія Семенівна не може відірвати очей від квітів, що розцвіли на аркуші. Схоже на те, що зашелестять живими листочками ті квіти будь-якої миті.
В маму Тимко пішов у маму, безперечно! Лариса у його віці також прекрасно малювала…
*****
Маріє Семенівно, це Лариса, мама Тимка Котова, увечері пролунав дзвінок у квартирі вчительки. Дзвоню попередити, що Тимко завтра не прийде, офіційно озвався молодий жіночий голос.
Вітаю, Ларисо! Щось сталося? спитала Марія Семенівна.
Ще й як! Увесь день народження мені, негідник малий, зіпсував! обурено вибухнула трубка. Тепер от лежить з температурою, щойно «швидка» поїхала.
Почекай, Ларисо, як з температурою? Він же зі школи здоровий ішов, подарунок тобі ніс…
Про ці плями?
Які плями, Ларисо! Він тобі такі квіти намалював! Я хотіла дзвонити, щоб записати його в художню школу…
Не знаю, що там було, але на блохасту грудку я точно не розраховувала!
Грудку?.. Про що ти? розгублено мовила Марія Семенівна, слухаючи нервові пояснення. Чим далі слухала, тим більше хмурішала. Знаєш що, Ларисо, ти ж не проти, якщо я зараз до вас зайду? Я поряд, ненадовго.
За хвилину, отримавши згоду, колишня учениця, а тепер мама учня, Марія Семенівна взяла із тумбочки товстий альбом з пожовклими фотографіями і дитячими малюнками з найпершого свого класу, і вийшла у вечірню київську сутінь.
На світлій кухні, куди Лариса завела гостю, панував безлад. Знявши торт і склавши брудний посуд у мийку, мама Тимка заходилася скаржитись:
Як прийшов зі школи із запізненням, а з рюкзака і штанів вода з багнюкою текли
Як витягнув з-під куртки цуценя, намоклого й смердючого, на всю квартиру! У яму з талою водою, дурень, за ним поліз чужі хлопці кинули туди! Про зіпсовані підручники, про плями в альбомі, на які без сліз не глянеш. І про температуру, що за годину підскочила до тридцяти девяти
Про те, що гості розійшлися, торта не скуштувавши, і про лікаря з «швидкої», що сварив її, матір, що не догледіла
Ось і віднесла я його назад, на ту саму сміттярку, коли Тимко заснув. А альбом он, на батареї сохне. У ньому ані квітів, від води нічого не лишилося! обурено пирхнула Лариса.
І зовсім не помічала мама Тимка, як усі її слова, як кожне обурене речення дедалі темнішим робило обличчя Марії Семенівни.
А коли до долі врятованого песика дійшла і зовсім посуворішала. Поглянула на Ларису різко, рукою обережно провела по альбому, що зісковзнув із батареї, і тихо заговорила…
І про зелені завитки, і про ожилі квіти… Про дитяче старання та відвагу, що не за віком. Про хлопчаче серце, що несправедливості не стерпить, і про тих бешкетників, що скривдили малого беззахисного…
Потім підвелася, взяла Ларису за руку, підвела до вікна:
Он там, бачиш, та яма. Вона не те що для цуценя сам Тимко міг утонути. А він про це думав? Може, про квіти на аркуші думав, боявся дихнути, щоб не зіпсувати свій подарунок?
Може, й ти забула, Ларисо, як колись, у початку девяностих, на лавці перед школою плакала, притискаючи до себе підбраного кошеня, що у дворових хуліганів забрала?
Як його всією класою гладили, маму твою чекали? Як ти додому не хотіла, та марно нарікала на батьків, коли «грудку блохасту» за поріг винесли Добре, що вчасно схаменулися!
Я нагадаю! І Тишка твого, без якого не уявляла дитинства! І лопоухого Мурчика, песика дворняги, що з тобою мало не до інституту жив, і грача з переламаним крилом, якого на живому кутку доглядала…
Марія Семенівна витягла зі старого альбому вицвілу фотографію, де крихітна дівчинка в шкільному фартушку притискає до грудей пухнастого котика, з усмішкою дивлячись на гурт однокласників, і невідступно спокійним голосом продовжила:
Доброту нагадую, що в серці твоєму жила наперекір усьому, розквітала барвами…
Услід за фото на стіл з альбому випав намальований тьмяними фарбами дитячий малюнок: маленька дівчинка тримає однією рукою кошлатого цуцика, другою міцно стискає мамину долоню
Якби моя воля, вже суворіше сказала Марія Семенівна, я б цього песика з Тимком обіймала б обох! А ці плями в рамочку поставила! Бо немає матері кращого подарунка, ніж виростити людину!
І не помічала літня вчителька, як із кожним словом змінювалось обличчя Лариси. Як схвильовано позирала вона на двері до Тимчиної спальні. Як білими пальцями стискала нещасний альбом…
Маріє Семенівно! Будь ласка, подивіться кілька хвилин за Тимком. Я швидко!
Під суворим поглядом учительки Лариса поспіхом накинула пальто й побігла за двері.
І, не розбираючи мокрих стежок, кинулася до далекої сміттярки. Не дбаючи про мокрі ноги, кликала, заглядала під брудні коробки, ворушила пакети… І раз у раз кидала тривожний погляд у бік дому Пробачить?
*****
Тимку, а хто це у квіти ніс зарив? Не інакше твій друг Дикуша?
Він, Маріє Семенівно! Пізнаєте?
Ще й як! Дивись, і біла зірочка на лапі блищить! Як згадаю, як з мамою твоєю лапи відмивали… добродушно засміялась учителька.
А я тепер йому щодня лапи мию! гордо сказав Тимко. Мама каже: завів друга доглядай! Навіть ванночку купила!
Добра в тебе мама, усміхнулась учителька. Знов подарунок готуєш?
Авжеж, хочу у рамці подарувати. Бо там у мами плями в рамці, а вона дивиться й усміхається. Невже можна плямам усміхатись, Маріє Семенівно?
Плямам? хмикнула вчителька. А якщо вони від щирого серця то можна. А як твої справи у художній школі? Виходить?
Ще й як! Скоро мамин портрет намалюю! Уявляєте, як вона зрадіє? А поки ось це вам від мами, вона теж малює.
Тимко витягнув удвоє складений аркуш і обережно подав учительці.
Марія Семенівна розгорнула папір і лагідно стиснула хлопцеві плече.
На білому аркуші спалахом веселих фарб світився щасливий, неймовірно осяйний Тимко, що клав руку на голову чорного собаки, закохано глядючого на нього.
Праворуч стояла маленька світловолоса дівчинка в шкільній, давно немодній формі, й тримала пухнастого котика
А ліворуч, із-за заваленого підручниками вчительського столу, з безмежною мудрістю у живих очах на щасливих дітей дивилася вона Марія Семенівна.
І в кожній лінії, в кожному мазочку відчувала вона втаєну, неозору материнську гордість.
Вчителька витерла набіглу сльозу і несподівано тепло усміхнулась: у самому куточку малюнка, квітами та тонкими зеленими завитками було написано одне єдине слово: «Памятаю» Маріє Семенівно, а ви намалюєте себе разом із нами? раптом несміливо запитав Тимко, заглядаючи їй у вічі.
Вчителька усміхнулась, дивлячись на портрет, де минуле й теперішнє злились у барвах вдячності та любові. В її серці відчулось дивовижне тепло те саме, котре вона колись вкладала у кожен урок, у кожну дитячу душу, не вимагаючи нічого взамін.
Знаєш, Тимко, в нашому житті головне не те, як гарно малювати, а як гарно любити, тихо відповіла вона. І поки в серцях живе ця любов, память про добро, навіть найдрібніший малюнок стає скарбом і для мами, і для сина, і для вчительки.
Десь за вікном вигулькнуло променисте сонце, і на старому столі весело затремтіла райдуга, впавши просто на малюнок.
Доброту треба берегти, як фарбу на пензлику, додала Марія Семенівна, лагідно обіймаючи Тимка. І ніколи не забувати нагадувати її одне одному.
Тимко натхненно закивав. А за дверима вже пролунали кроки мамині, сповнені радості й турботи, з котрими завжди повертаються додому пахощі свіжої надії та старих, але завжди живих, материнських обіймів.
І ніхто в ту мить не бачив, як на пожовклому малюнку-спогаді тихо ожили кольори, а у вікнах школи відбилося щось більше, ніж просто світло. Там розквітла память про серце, у якому залишилися всі з котиками і цуценятами, з першими словами «Я тобі нагадаю» і з безмежною, як небо, любовю.