Богдан запізно зрозумів, що стоїть на табуреті з мотузкою в руках, і його наміри можуть бути сприйняті не так.
Богдан сидів на ліжку в одних штанях, спустивши ноги на підлогу. Йому знову здалося, що мати кличе його.
— Богдане, сину… Богдане…
Майже щовечора прокидався від її голосу. Розумів, що вона не могла кликати, бо три тижні тому померла. Але все одно сідав, слухав, чекав.
Останні півроку вона не вставала. Богдан працював удома, щоб бути поруч. Намагався найняти сидєлку, але через три дні та втекла, забравши всі гроші та мамині золоті прикраси. Більше не ризикував.
Працюючи за комп’ютером, прислухався, за першим кличем біг до матері. Втомлювався так, що іноді засинав прямо біля екрана. Тієї ночі він також прокинувся від її голосу, кинувся до кімнати. Але вона вже не дихала. Він заплакав і без кінця просив вибачення за те, що крім горя, відчув і полегшення. Відмучилась. Вільний.
Але ось уже три тижні він жив сам, а радості не відчував — лише тяжку самотину та порожнечу всередині.
Вона була жвавою і молодою. Наспівувала, коли прасувала білизну чи прибирала. Здавалося, завжди буде такою. Богдан не міг уявити, що вона буде помирати у муках.
Спати вже не хотілося. Глянув на годинник — пів на сьому. За вікном стояла сіра осіння млота. Вона якимсь дивом просочилася в кімнату, зробила кольори блідими. Тихо, порожньо, похмуро.
Йому здавалося, що він теж став сірим, безжиттєвим. Богдан устав, одягнувся і підійшов до дверей її кімнати. Заходив туди лише раз після її смерті, коли вибирав сукню. Різко відчинив двері і увійшов. У ніс вдарив знайомий застояний запах ліків, сечі та виснаженого хворобою тіла. Намагаючись не дивитися на порожнє зім’яте ліжко, підійшов до вікна, відсунув штору і розчинив його навстіж.
У кімнату вдерся свіжий вологий повітря разом із шумом прокидаючогося міста. І дивним чином кімната ожила, кольори стали яскравішими. Богдан відчув прилив сил. Він зірвав з ліжка простирадло, намагаючись не вдихати невидимий пил, кинув на підлогу. Туди же полетів мамин халат, що висів на спинці стільця — ніби вона ось-ось підвеБогдан глибоко зітхнув, провів долонею по обличчю і зрозумів, що нарешті готовий жити далі – не для себе, але для неї, щоб її світлі спогади ніколи не згасли.