Любов до віку
Катерина вийшла з магазину, перекинула пакет із продуктами на лікоть і поплелась додому. Купила всього трішки, а вага тягнула руку. Перед будинком зупинилась. «У вікнах темно. Знову Марійка десь гуляє». Катерина похитала головою. «Прийде — покажу де раки зимують. Зв’язалася з тим… Андрійком — і навчання пішло коту під хвіст, уроки прогулює. Вчительки скаржаться. А попереду ЗНО, вступ до університету. Ну прийди тільки — я тобі таке влаштую!» — накручувала вона себе, важко піднімаючись сходами.
У квартирі Катерина шпурнула пакет на стілець біля столу. Оглянула плиту. «Ясна річ. Просила ж картоплю почистити чи хоча б макарони зварити. Пішла гуляти… Ну що мені з нею робити? Ах ти…»
Різкими рухами скинула куртку, закинула у передпокій і повернулась на кухню. Грюкала дверцятами шафи, клацала посудом — так Катерина у роздратуванні готувала вечерю, обіцяючи собі цього разу поговорити з донькою на повному серйозі.
Але Марійка не поспішала повертатись. Вже пів на дванадцяту, а її все нема. Катерина не знаходила собі місця. Ходила кімнатою, наче ведмідь у клітці, повторюючи як заклинання:
— Ось прийде тільки додому… Ось прийде — я їй таке покажу, що й прізвище забуде! Б’юсь, як риба об лід, усе для неї, а вона й ложки помити не може… Втомилася я, все сама, одна… Думає, мені особистого життя не хотілося? Як їй не соромно — мою долю повторює?
Злість і роздратування досягли межі. Катерині кортіло шпурнути щось, розбити — щоб випустити хоч трохи обурення, що кипіло всередині.
Коли у замку заскреготів ключ, вона так зраділа, що донька повернулась, що готова була все пробачити. Але побачивши її винний вираз обличчя, на якому світились щасливі очі, злість знову піднялась з подвоєною силою.
— Ти де була? Годинник бачила? А уроки? ЗНО на носі, а вона бігає невідомо куди! — кричала вона, забувши про сусідів за стіною.
— Я уроки зробила… — почала боронитись Марійка.
— Мовчи! Матері не переч! Зовсім глузд втратила? Вирощувала тебе, думала, вивчишся, гарну роботу знайдеш. А ти мої помилки повторюєш.
— Нічиїх помилок я не повторюю. Не кричи… — відчепилась Марійка.
Очі її потьмяніли, на щоках виступив нервовий рум’янець.
— Ах ти… — Катерина ледве стрималась, щоб не викрикнути щось образливе, але вчасно зупинилась.
Безпорадно озирнулась, шукаючи «меч покарання». Марійка скористалась моментом і хотіла промайнути у свою кімнату, але не тут-то було. Катерина нарешті схопила складний парасоль, що валявся на тумбочці, і замахнулась.
— Мамо! — скрикнула Марійка, втягнувши голову в плечі й закривши її руками.
Від цього крику, від її пози рука Катерини рКатерина опустила парасоль, обняла доньку і тихо прошепотіла: «Просто не роби мені більше так страшно…»