Українське кохання
Марійка вийшла з крамниці, перехопила торбу з продуктами і пішла додому. Купила зовсім мало, але тягар давався взнаки. Перед будинком зупинилась. «У вікнах темно. Знову Іринка десь гуляє. – Марійка похитала головою. – Лиш прийди… Як зв’язалася з тим… Іваном, так і навчання пішло шкереберть, уроки прогулює. Вчителі скаржаться. А попереду ЗНО, вступ до університету. Ну прийди тільки додому, я тобі влаш…», – накручувала вона себе, важко піднімаючись сходами.
У хаті поставила торбу на стілець біля кухонного столу. Озирнулася на плиту. «Зрозуміло. Просила ж картоплю почистити чи макарони зварити. Втекла… Що ж мені з нею робити? Ох, ти…»
Різкими рухами зняла куртку, повісила у передпокої і повернулася на кухню. Грюкала дверцятами шафи, брязкала посудом – так Марійка, обурена, готувала вечерю, обіцяючи собі нарешті поговорити з донькою строго, як тільки та повернеться.
Але Іринка не поспішала. Вже дванадцята година, а її все нема. Марійка не знаходила собі місця. Ходила від вікна до дверей, повторюючи, немов молитву:
«От тільки прийде… Я її так навчу, що й імені свого не згадає… Б’юся, як риба об лід, все для неї, а вона й макарон не може зварити… Як же я втомилася, сама все, сама… Думає, мені не хотілося щастя? Я ж майже такою ж була, коли з дитиною на руках лишилася. Невдячна… Мою долю повторює? Нехай спробує, пізнає, що таке лихо…»
Злість і роздратування досягли межі. Марійці хотілося щось розбити, щоб виплеснути хоча б краплю обурення, що кипіло всередині.
Коли у замку заскреготав ключ, вона так зраділа, що донька повернулася, що готова була все пробачити. Але побачивши її провинуватий вираз, на якому світилися очі, сповнені щастя, злість спалахнула з новою силою.
– Ти де була? Час знаєш? А уроки? На носі іспити, а вона блукає бог знає де, – кричала вона, забувши про сусідів.
– Уроки виконала… – почала захищатися Іринка.
– Мовчи! Матері не перечи! Зовсім глузд втратила? Виростила тебе, думала, вивчишся, гарну роботу знайдеш, тоді й заживемо. А ти мої помилки повторюєш.
– Нічого я не повторюю. Не кричи… – огризнулася донька.
Очі її потьмяніли, щоки спалахнули рум’янцем.
– Ох ти… – Марійка ледве стрималася, щоб не викрикнути образ.
Безпорадно озирнулася, шукаючи «меч покарання». Іринка скористалася моментом і хотіла промаячити в кімнату, але не тут-то було. Марійка нарешті схопила складний парасоль, що валявся на тумбочці, і замахнулася.
– Мамо! – скрикнула донька, втягнувши голову в плечі.
Від цього голосу, від її пози рука Марійки рРука Марійки різко опустилася, і парасоль із глухим стуком впав на підлогу, а вона сама зігнулася, ніби весь її гнів раптом згас, залишивши лише безмежну втому та страх за свою дитину.