— Двома впораємо, і третій буде не зайвим. Я візьму підробіток. Чи ти хочеш позбутися дитини? — прямо запитав чоловік.
Оксана вже кілька днів відчувала постійну втому. Справ було повно, але їй кортіло сісти й не рухатися, а ще краще — лягти й лежати. На їжу не могла навіть дивитися. Зробила тест на вагітність, і він підтвердив її підозри.
Лише два роки, як вийшла з декрету, ще не відпочила від пелюшок, а тут знову… Засмутилася. Ярику от-от виповниться п’ять, Оленка пішла до другого класу. Діти потребують її уваги, а вона буде зайнята немовлям. Чи зрозуміють вони її? Чи не заздритимуть новій сестричці чи братикові?
«Звісно, дитина — це Божий дар. Дал Бог дитину, дасть і на дитину. Що ще говорять у таких випадках? Та часи не найкращі, неспокійні, хоч коли вони були легкими? Жінки навіть під час війни народжували. Що сказати на роботі? Що скоро піду у декрет, а потім буду часто брати лікарняні? Та й яка робота з трьома дітьми? Сім’я збільшиться, а жити доведеться на одну Віталікову зарплату…» Оксана мучилася сумнівами і не поспішала «порадувати» чоловіка. Час для роздумів ще був.
Нещодавно начальник цікавився, чи не збирається хтось у декрет чи на звільнення. Його побоювання були зрозумілі — у колективі переважно жінки. Оксана разом із іншими запевнила, що в неї вже є син і дочка, і в декрет вона точно не планує. І на тебе.
«Чому я все про роботу думаю? Сім’я та діти важливіші за все, робота чекатиме…» Час йшов, а Оксана все вагалася, зважувала за і проти, але рішення так і не знаходила.
— Ти не захворіла? Бліда, і весь час про щось думаєш. Я вже тричі запитав, що подаруємо Ярикові й Оленці, а ти не чуєш. Чи щось трапилося? — одного вечора після вечері запитав чоловік.
Тоді Оксана йому все розповіла. Віталік помовчав трохи, потім спитав:
— І що ми робитимемо?
Він запитав не «що ти робитимеш?», а «що ми?». Все правильно — вирішувати треба разом. І за це Оксана так любила свого чоловіка. Він не залишить її наодинці з сумнівами. Їй стало трохи соромно, що вона намагалася вирішити все сама. На душі полегшало, ніби з плечей звалився тягар. Вона поділилася з чоловіком своїми ваганнями.
— Двома впораємо, і третій буде не зайвим, — впевнено відповів Віталік.
— Але я сяду у декрет. Житимето на твою зарплату. Невідомо, коли вийду на роботу, і чи вийду взагалі. Правда, соціальні доплати будуть… — знову засумнівалася Оксана.
— Нічого, проживемо. Я візьму підробіток. Чи ти хочеш зробити аборт? — прямо запитав він.
— Не знаю, — чесно зізналася вона. — Ти цілими днями працюватимеш, я — крутитимуся з дітьми. Так і життя пролетить… Не знаю, — повторила.
— І з двома, і з трьома дітьми життя пролетить однаково. Добре. У нас є час подумати?
— Так, трохи є.
— То не будемо поспішати. Повернемося до цієї розмови пізніше. Хоча я певен, ти вже зробила вибір. Чи я помиляюся?
— Як ми всі в двох кімнатах розмістимося? — Оксана окинула поглядом тісну двушку, яку вони отримали від Віталікової бабусі.
— Поговорю з батьками. Запропоную обмінятися з ними квартирами. У них три кімнати на двох. Думаю, погодяться. Тато сам пропонував, коли ми Оленку чекали.
Оксана сумнівно подивилася на чоловіка, але нічого не сказала. Як вона й передбачала, свекруха встала у позу.
— Твоя дружина спеціально завагітніла, щоб отримати більшу квартиру. Вона з тебе мотузки везе, а ти їй у всьому потакаєш.
— Мамо, це моя ідея щодо квартири. Оксана до цього не має жодного стосунку, — заступився за дружину Віталік.
— Значить, це ти, сину, хочеш позбавити нас старості? Не сподівалася. Ми тут звикли жити. Не впевнена, що клопоти з переїздом — гарна ідея. Особливо в нашому віці. Але ви ж думаєте лише про себе, нас у розрахунок не берете, — мати заплющила очі й схопилася за серце.
— Мамо, що ти починаєш? Я просто запитав. Ні, то ні. Ми щось придумаємо.
— Вони придумають… А може, Оксана зробить аборт? У вас двоє дітей. Більш ніж достатньо зараз. Так буде краще для всіх.
— Я зрозумів, мамо.
Побачивши знервоване обличчя чоловіка, коли він повернувся від батьків, Оксана зрозуміла все й не стала питати. Вони взагалі уникали цієї теми. Вона то звикала до думки про третю дитину, то з жахом уявляла, як знову повернуться підгузки, безсонні ночі, як вона метушитиметься між дітьми й тисячею справ…
Термін для аборту добігав кінця, а вона все не могла остаточно вирішити. Одного разу їй приснився сон: по квартирі бігала дівчинка років п’яти. Весело стрибала й щось співала, а в руках у неї був маленький плетений кошик, як у Котигорошка. «Що там у тебе?» — запитала ОДівчинка заглянула в кошик і підняла на неї очі, повні сліз, — а там було порожньо, і Оксана прокинулась з ниючим болем у серці, усвідомлюючи, що життя дарує нам випробування не для покарання, а щоб навчити цінувати те, що ми маємо.