**Розіграш**
Перед невеличкою сценою танцювали гості на чолі з ювіляром — шестидесятип’ятирічним начальником Дмитра. «Боже, який чоловік…» — несхоже підспівували жінки солістці невеличкого ансамблю.
Марія з чоловіком, втомлені від веселощів, вина та ситної їжі, лишилися сидіти за заваленим столом. На іншому його кінці двоє колег про щось сперечалися, а третій дрімав, схиливши голову на складених руках.
Марія присунулася до чоловіка і прошепотіла йому у вухо:
— Може, підемо додому? Усі напідпитку, ніхто й не помітить. У мене голова болить від галасу. — Для переконливості вона притулила пальці до скронь.
Дмитро похмуро окинув зал поглядом.
— Ти права, тут уже нічого робити. Ходім.
Вони непомітно вийшли з ресторану.
— Уф, як добре! — Марія глибоко вдихнула нічне повітря.
— Таксі? — запитав Дмитро.
— Ні, давай пройдемося, провітримось. — Вона взяла чоловіка під руку, і вони поволі пішли темними вулицями.
— Не втомишся на підборах? — поцікавився він.
— Тоді понесеш мене на руках. Пам’ятаєш, як двадцять років тому? Я вдягла нові туфлі й натерла ноги. Ми йшли з кінотеатру, бо машини ще не було, а транспорт уже не ходив. Ти ніс мене додому на руках. — Марія зітхнула.
Дмитро притиснув її руку ліктем, мовчки підтверджуючи, що пам’ятає.
— Ах, які ми були молоді й закохані… Двадцять років промайнули, як один день. Здається, ще вчора ми одружилися, я чекала Олену, ми були такі щасливі…
— Мене чекає підвищення, а це нові можливості й гарна зарплата. Скоро Оленка народить онука. А восени в мене ювілей. Ми здорові. Хіба це не привід для щастя? — запитав Дмитро.
Марія не встигла відповісти — вони підійшли до дому.
Вона перша пішла у душ, змила макіяж. Вийшла з вологою головою, у просторому халаті. Дмитро мисленно порівняв її з Русланою, згадавши гладку шкіру коханки, її пружне молоде тіло, вабні очі, густе волосся… «Що роблять із жінками роки. Невже й Руслана через двадцять років стане такою, як Марія? Ні, з нею такого не трапиться — вона завжди буде для мене молодою, адже я старший на двадцять. Якби вона зараз була тут…»
Спогади так розпалили його, що він пішов у ванну й став під крижаний душ, щоб заспокоїтися.
Вранці він дістав із шафи випрасувану сорочку з ледь помітним ароматом прального засобу, зняв із вішалки краватку. Марія завжди відразу підбирала до сорочок краватки. З кухні тягнув запах свіжої кави.
— Сьогодні хочу поїхати на дачу. Напевно, яблука вже падають — зберу, зварю компот, спеку шарлотку.
— Нащо? У суботу б разом поїхали на машині.
— До суботи ще три дні. Встигнуть згнити. Та й перевірю, чи все гаразд.
— Ну, як знаєш. — Дмитро допив каву й поставив порожню чашку.
— Переночую там. Не хочу їхати вночі, та й на автобус не встигну. Вечерю залишу у холодильнику.
Він завмер, обернувся.
— Ти справді збираєшся ночувати на дачі?
— Так. А що тебе дивує? Чи в тебе якісь плани? — Марія сумно посміхнулася.
— Ні. Просто… бувай обережна.
Він вийшов у коридор. Незабаром двері захлопнулися.
Дмитро сів у машину й завів двигун. Перед виїздом набрав номер Руслани.
— Привіт. Не розбудив? Сонечко, хочу порадувати — Марія сьогодні поїде на дачу й лишиться там на ніч. Отже, у нас з тобою ціла ніч.
— Я зрозуміла, коханий, — співучо відповів голос, і лунав голосний поцілунок.
— Ти в мене кмітлива. Чекаю тебе увечері. Уже сумую.
Він сунув телефон у кишеню й виїхав, зробивши музику голоснішою.
Усе складалося ідеально. Настрій піднявся. «Пора поговорити з Марією, розставити крапки. Руслана вже задовбала запитувати, коли ми будемо разом».
Після роботи Дмитро заїхав до магазину, купив дороге вино й фрукти. Піднімаючись до квартири, він подумав: «Роки мене теж не минули. Треба записатися у зал…»
Увійшовши, швидко роздягнувся й заніс пакет на кухню. У проході зупинився — біля вікна, спиною до нього, стояла жінка.
— Ти… не поїхала? — пробурмотів він, намагаючись, щоб голос не видав розчарування. (Треба швидко подзвонити Руслані — вона ось-ось приїде.) А чому без світла?
— Сюрприз! — весело сказала Руслана, обертаючись.
Дмитро роззявив рота. Не вірив. Майже випустив пакет. Включив світло й озирнувся. Перед ним справді стояла Руслана. Вона зачепила волосся, як Марія, тому в темряві він і помилився.
— Ну що? Сюрприз вдався? Обличчя у тебе! — вона реготала.
— Так… мало не вдарився. Думав, Марія вдома. Як ти… звідки у тебе ключі?
— Ти не радий? — Руслана обняла його, і він забув про все…
Вранці він прокинувся й одразу глянув на годинник — ще можна полежати. Подивився на ліжко — Руслани не було. Але з кухніА потім вони з Марією так і не знайшли спільного шляху, адже довіру, втрачену однією дурною історією, неможливо відновити лише словами.