— Ти не проти, якщо я вдягну твою весільну сукню? Адже тобі вона не знадобиться, — усміхнулася подруга.
— Мені здається, це саме те. Найкраще з усього, що ти приміряла, — сказала Ганна, уважно оцінюючи подругу.
— Ваша подруга має рацію. Сукня вам дуже личить. Підшити поділ і трішки затягнути в талії, — промовила продавчиня весільного салону. — Принести фіранку?
— Я хотіла без фати, — зніяковіла Дарина.
— Принесіть, але не дуже довгу, — сказала Ганна, дивлячись на подругу, яка крутилася перед дзеркалом.
Пишний поділ, немов дзвін, розхитувався біля її ніг. Дарина вже уявляла захоплений погляд Андрія, коли він побачить її в цій сукні.
Продавчиня урохливо принесла на витягнутих руках легку фатину. Одним спритним рухом вкріпила її у квітучій косичці Дарини.
— Готова до ЗАГСу, — усміхнулася продавчиня, ловичи її відображення. — Ну що? Берете?
— Як ти вважаєш? — Дарина обернулася до Ганни.
— Це твоє весілля, тобі й вирішувати, — відповіла подруга, не встигши приховати в очах іскру заздрості.
— Так, беремо, — Дарина підняла поділ і зібралася зійти з підвищення, але продавчиня зупинила її.
— Зараз покличу майстра.
Дарина зітхнула, із акторською жалем, але радісно — адже ще хвилину могла постояти у сукні.
Додому вони йшли через парк.
Дружили зі школи. Ганна — висока, з різкими рисами, прямим носом. Завжди заздрила Дарининій красі: маленькому носику, ямочкам на щоках. А ще більше — її родині. Без скандалів, без п’янства. Батько Ганни помер два роки тому — палена горілка. Думала, настане спокій. Але мати стала нервовою, нестерпною.
Дарина закінчила престижний факультет, працювала перекладачем. Ганна після заочного відділення біології влаштувалась у еколаб. Ненавиділа роботу — ще одна причина заздрісного диму в очах.
І ось ця «мишка» виходить заміж. Андрій був їй байдужий, але сам факт доводив до білого коління. Вона зустрічалась з хлопцями, але до весілля не дійшло. А Ганна мріяла про білу сукню, а ще більше — втекти від матері. Чому Дарині все, а їй — нічого?
— Ти мене взагалі не слухаєш, — Дарина штовхнула подругу.
— Що? Що ти сказала? — Ганна дійсно була в думках.
— Кажу, кину тобі букет на весіллі — і ти теж скоро вийдеш заміж. Ось там жінка продає прикраси. Вчора помітила, але спішила. Давай підійдемо. — Дарина потягнула Ганну до лавки.
— Навіщо тобі ця біжутерія? — спротивлялася Ганна.
Скептично окинула поглядом жінку похилого віку, біля якої лежав лоток з блискуючими на сонці дешевими прикрасами. Люди проходили повз.
— Дивись, яке кільце. — Дарина крутила у пальцях маленьке кільце з білим камінцем. — Можна приміряти?
— За примірку грошей не беру. Але не продам його тобі, — несподівано сказала жінка.
— Чому? — Дарина не відпускала кільце.
— Скоро носитимеш обручку. А мішати метали — поганий тон. Ось краще подивись… — вона простягнула Дарині металічний кулон на тонкому ланцюжку. Відполірований до дзеркального блиску, він грає на сонці.
— Даринко, навіщо тобі ця дешевка? — скривилася Ганна.
— Скільки коштує? — ігноруючи подругу, запитала Дарина.
— Скільки не шкода. Бери — принесе щастя.
— Вона й так щаслива, — встряла Ганна.
— А ти заздриш, — жорстко дивлячись на неї, сказала жінка.
Дарина витягла три гривні.
— Більше немає…
— І не треба. Носи на здоров’я.
Відійшли. Дарина відразу наділа кулон.
— Ну як?
— Оригінально, — суА потім, коли Андрій вклонився та поцілував її руку під білим весільним серпанком, Дарина усміхнулася — адже справжнє щастя повертається до тих, хто вміє чекати й вірити.