— Кинула мені дитину й подалась геть. Ах ти ж… Проспала, стара… — Марія застогнала, мотаючи головою з боку на бік.
У старому розбитому автобусі було душно. Відкриті вікна впускали розпечений тридцятиградусний повітря, але замість прохолоди воно приносило в салон дорожній пил. Люди дрімали, розм’яклі від спеки.
Попереду показалися позолочені бані церковці, до якої з боків притулилися дерев’яні хати. А за ними вже визирали верхні поверхи цегляних п’ятиповерхівок. Народ прокинувся, заворушився. Хто спритніший — вже з речами потягнувся до дверей, щоб першим покинути цей паруючий салон.
Тільки одна жінка сиділа нерухомо, втупившись у вікно. Руки з синювастими жилками лежали на колінах. Відбілене волосся з темним відростанням неакуратно спадало на бліде обличчя, підкреслюючи його виснаженість. Куточки гірко опущених губ, тонкі повіки в зморшках — вона нагадувала людину, яка вже нічого доброго від життя не чекає.
Автобус із останнім зусиллям штовхнувся й зупинився на невеличкому майдані перед церквою. Люди нетерпляче тиснулися біля дверей, поспішаючи вийти на свіже повітря.
— Жінко, приїхали. Кінцева, — голосно кликнув її товстий, лисий водій, визираючи з-за перегородки кабіни.
Жінка озирнулася. В автобусі, окрім неї та водія, нікого не залишилося.
— Приїхали, виходьте, — повторив він.
Вона підняла невелику торбинку біля ніг, встала й пішла до виходу.
— До побачення, — сказала вона, не обертаючись до водія.
Як тільки вона ступила на землю, двері з шипінням і брязкотом закрилися за нею. Жінка повільно пішла у бік дерев’яних хат. Раптом із церкви роздався удар дзвону. За першим звуком пішов мелодійний перезвон. Вона зупинилася й завмерла, піднявши голову до неба. Потім розвернулася й пішла до церкви.
Пройшла вузенькою стежиною, облямованою квітами, і вступила у відчинені двері. На неї подихало прохолодою з ароматом ладану. Промінь західного сонця, у якому танцювали пилинки, розрізав простір храму й ляг яскравим клаптем на дерев’яну підлогу.
Жінка зробила крок уперед, і стук її підборів порушив тишу. Вона оглянулася й сіла на лавку біля дверей.
— Вам погано? Води принести?
Поруч з’явилася молоденька дівчина в хустці, зав’язаній на шиї, попри спеку. Блакитні очі дивилися з щирою турботою.
— Зараз, — сказала дівчина й зникла, а незабаром повернулася зі склянкою води. — Ось, візьміть. Тут недалеко джерело. Вода довго холодна, навіть у спеку.
Ганна узяла склянку й піднесла до губ. Вода була кришталево чиста й така холодна, що аж зуби заломило.
— Якщо щось треба — питайте, — шелестічи довгою темною спідницею, дівчина пішла до невеличкої крамнички біля стіни, де лежали церковні дрібниці.
Жінка допила воду й підійшла до прилавка, намагаючись не стукати підборами.
— Дякую. — Вона поставила порожню склянку. — Ти тут місцева? Усіх знаєш?
— Село невелике. А вам кого треба? — відповіла дівчина.
— Марію… Ковальчук знаєш?
— Звісно, це моя бабуся. Тільки вона померла рік тому. А ви хто їй? — Дівчина вийшла із-за стійки й уважно подивилася на незнайомку.
— Ви ж Ганна? — спитала вона, не відводячи очей. — Я Оленка…
***
Вісімнадцять років тому
Марія сиділа на лавці біля дверей, прищурившись від сонячних променів.
— Мамо, — почувся біля неї голос.
Марія повернула голову, прикрила долонею очі. Перед нею стояла зникла рік тому донька Ганна. Однією рукою вона притискала до себе загорнутого в тоненьку ковдру немовля, у другій тримала спортивну сумку.
— Повернулася… Я так і знала, що цим усе й закінчиться. Назавжди приїхала чи як? — сухо спитала Марія.
У вікні сусідньої хати здригнула занавіска. Марія важко підвелася з лавки.
— Ходімо в хату. Не треба сусідів цікавити, — сказала вона й ступнула на поріг, спершись рукою на коліно.
Ганна трохи завагалася й пішла слідом. Швидким поглядом оглянула хату, поставила біля дверей сумку, підійшла до високої залізної ліжка й обережно поклала на нього сплячу дитину. Випрямилася й полегшено зітхнула.
— Хлопчик чи дівчинка? — байдуже спитала Марія, дивлячись у спину доньки.
— Донька. Оленка, — відповіла Ганна, обертаючись.
— Я так і знала, — знову промовила Марія. — Видно, не солодко тобі в місті було, коли до матері повернулася. А що робити збираєшся?
— Давай не зараз, мамо. Дуже втомилась. — Ганна поправила пасмо волосся й сіла на ліжко біля дитини.
— Добре. Куди поспішати? Молоко є? — Марія перевела погляд на ледве помітні під кофтою груди доньки. — Звідки йому взятися? Відсохла, як віха. Зараз до Тетянки зайду, у неї коза, даТа Ганна, яка колись втекла, тепер стояла перед дочкою, з розбитим серцем і сльозами в очах, бажаючи лише одного — щоб Оленка почула, як сильно її мати шкодує.