Нічия провина, або Так зорі зійшлися
Ярко притримав двері ресторану, пропускаючи дружину вперед. Музика й голоси залишились позаду, а вдали миготіло місто — нерівна лінія вогнів, до якої тягнулася звивиста нитка ліхтарів.
— Ти блідий… Може, візьмемо таксі? — запитала Оксана.
— Не треба, дійдемо самі. Просто в залі спекотно. Зараз пройде, — обійняв її Ярко.
— Але ж ти випив…
— Та що там! Келих вина на початку вечора. Вже вивітрилось. До того ж ночі дороги порожні. Не хвилюйся, — заспокоїв він.
— Мама дзвонила. Ромко без нас не лягає, чекає, — зітхнула Оксана. — Я втомилася.
— Поїдемо? Півгодини — і вдома. — Ярко дістав ключі, натиснув на брелок.
На парковці їхня «Ланос» відповіла сигналом, двічі блиснувши фарами.
Місто ніби висмовило їх — чим швидше вони їхали, тим далі воно відсувалося. Оксана заплющила очі, відкинула голову — тепер можна не дбати про зачіску.
— У Витька гарне весілля вийшло, так? Хоча наше було краще, — сказав Ярко, поглядаючи у дзеркало.
— Якщо чесно, ледве пам’ятаю його, — відповіла Оксана.
— Я теж.
— Своє весілля ніхто не пам’ятає. Може, тому воно здається кращим, — прошепотіла Оксана.
— Так, — усміхнувся Ярко.
— Думаю, мамі варто залишитись у нас на ніч. Поки доїдемо, поки везеш її додому… — Оксана позіхнула.
— Нехай спить у нас. Я теж ледве тримаюся.
— Я ж казала — треба було таксі брати. Ніколи мене не слухаєш, — слабко додала Оксана.
— Пізно, вже їдемо. Не хочу завтра повертатися сюди за машиною.
Оксана не відповіла. Вона мріяла про те, щоб швидше дістатися додому: зняти тісні черевики, перевдягнутися у м’які капці, прийняти душ…
Якби вона відкрила очі, то побачила б, як Ярко стискає кермо, як його чоло вкривається потом, а дихання стає нерівним. Але вона цього не бачила.
Ярко не сказав їй, але вже жалкував, що сів за кермо. Серце стискалося так, ніби хтось здушував його в кулаці. Дерева з боків зливалися в чорну стіну, а місто сміялося, ніби тікало від них.
Раптом біль розірвав груди. В очах потьмяніло. Удар оглушив околиці, але Ярко його вже не почув.
Водій фури вискочив із кабіни, кинувся до зім’ятої машини. Зрозумів одразу — водій мертвий. Поряд сиділа жінка. Двері не відчинялися. Він потягнувся через розбите вікно, спробував намацати пульс, але пальці тремтіли.
Зателефонував у швидку.
Його виправдали. У крові загиблого знайшли алкоголь — він помер від інфаркту ще до зіткнення.
Водій фури — Борис — прийшов у лікарню. Їй зробили дві операції, але потрібна ще, щоб замінити тазостегновий сустав. Інакше вона залишиться інвалідом. Але на це потрібні гроші.
***
— Борисе, нарешті! Я знайшла квартиру. Ідеальну: п’ятий поверх, в центрі, гарна плануваВони сиділи за столом, тримаючись за руки, і зрештою зрозуміли, що іноді саме через розбиті долі знаходиш те, що шукав все життя.