— Мамо, може, нехай бабуся піде й заблукає? Усім буде легше, — викликаюче сказала Олеся.
— Олю, закрий двері, — втомлено промовила мати, підводячись зі столу.
— Мамо, ну скільки можна? Тепер все життя мені нагадуватимеш? — образилася п’ятнадцятирічна дівчина.
— Не все життя, а поки в нас живе бабуся. Якщо вона вийде на вулицю, то заблукає й…
— …і помре під парканом, а ми житимемо з почуттям провини… Мамо, а може, і нехай? — викликаюче запитала Олеся.
— Що «нехай»? — не зрозуміла мати.
— Нехай піде й заблукає. Ти сама казала, що втомилася з нею возитися.
— Як ти можеш? Вона мені свекруха, не рідна, але для тебе — рідна бабуся.
— Бабуся? — Олеся примружила очі, як завжди, коли сердилася. — А де вона була, коли її синок нас кинув? Коли відмовлялася зі мною сидіти? Зі своєю рідною онукою? Вона тебе не шкодувала, коли ти на всіх роботах крутилася, щоб заробити зайву гривню… Тебе ж і звинувачувала, що чоловік пішов…
— Годі! — скрикнула мати. — Даремно я тобі все це розповідала. — Вона зітхнула. — Погано я тебе виховала, якщо в тобі нема жалю до ближнього, до рідного. Мені страшно. Коли я постарію, ти теж так до мене ставитимешся? Що з тобою? Ти ж завжди була доброю дитиною. Не могла пройти повз кинутого кошеняти чи цуценяти — усіх додому таскала. А бабуся — не цуценя… — Мати сумно похитала головою. — Вона й так покарана. Твій батько не лише від нас — він і від неї відмовився.
— Мамо, іди на роботу, запізнишся. Я обіцяю, що двері закрию, — провинувато подивилася Олеся.
— Гаразд, а то ще наговоримо одне одному… — Але мати не рушила з місця.
— Мамо, вибач, але на тебе дивитися боляче. Шкіра та кістки. Тобі лише сорок, а ходиш, згорбившись, як стара, ледве ноги переставляєш. Завжди втомлена. Чого ти так на мене дивишся? Хто тобі правду скаже, як не рідна дочка? — Олеся не помітила, як знову підвищила голос.
— Дякую. Стежи, щоб вона газ не увімкнула й воду в ванній не залишила.
— Ось бачиш, я й кажу — сидимо з нею, мов прив’язані. Ніякого життя. Мамо, давай віддамо її в будинок для літніх. Там за нею постійно доглядатимуть. Вона ж нічого не розуміє…
— Ти знову про це? — перебила мати.
— Усім буде краще, і їй перш за все, — не помічаючи маминого роздратування, продовжила Олеся.
— Більше не хочу тебе слухати. Нікуди я її не віддам. Скільки їй залишилося? Хай буде вдома…
— Та вона нас із тобою переживе. Іди на роботу. Я нікуди не піду, двері закрию, обіцяю, — злісно повторила Олеся.
— Вибач. Я на тебе навалила… Усі гуляють, а ти вартуєш бабусю.
Вони розмовляли, не звертаючи уваги на відчинені двері до кімнати бабусі. Вона, звісно, все чула, але навряд чи розуміла — та й забуде за хвилину.
Мати пішла на роботу, а Олеся зайшла у колишню свою кімнату, де тепер жила бабуся.
— Бабусю, ти чогось хочеш? — запитала вона.
Погляд старої жінки був порожнім.
— Ходімо, я дам тобі цукерку, — Олеся допомогла бабусі встати й повела на кухню.
— А ти хто? — бабуся дивилася на неї безтямним поглядом.
— Пий чай. — Олеся зітхнула й поклала перед нею цукерку.
Бабуся дуже любила солодке. Вони з мамою ховали від неї цукерки, видавали по одній до чаю. Олеся спостерігала, як стара жінка розгортала яскравий папірець. Крізь рідке сиве волосся просвічувала бліда шкіра голови. Дівчина відвернулася.
Колись бабуся фарбувала волосся, робила пишну зачіску, яскраво підфарбовувала губи, малювала дугою брови. Олеся пам’ятала солодкуватий запах її парфумів. Чоловіки завжди звертали на неї увагу — поки вона не почала втрачати розум.
Олеся не розуміла, що відчуває до бабусі: жалість, досаду, неприязнь? Короткий дзвінок у двері відволік її.
— Мама, мабуть, щось забула. — Олеся пішла відчиняти.
Але на порозі стояв її друг, старшокласник Ігор. Мати не схвалювала їх дружби, тому він приходив, коли її не було вдома.
— Привіт. Чого так рано? Мама тільки пішла, — шепотом сказала Олеся.
— Знаю. Вона мене не помітила.
— Надю! — почувся з кухні голос бабусі.
— А хто така Надя? — запитав Ігор.
— Вона так маму називає й вважає її своєю донькою. Зараз я відведу її до кімнати. Іди в ванну й сиди тихо. У неї сьогодні «прояснення». — Олеся підштовхнула Ігоря до ванної.
— Там нікого нема. — Олеся увійшла на кухню й побачила порожню чашку й цукерковий папірець на столі.
— Я чаю хочу, — сказала бабуся.
— Але… — Олеся зрозуміла марність своїх пояснень.
Бабуся швидко забувала все, особливо те, що сталося нещодавно. Зате добре памОлеся знову поставила перед нею чашку, поклала цукерку і подумала, що якби бабуся могла зрозуміти, як вони її люблять навіть у цьому стані, їй би не було так боляче.