“Мамо, може, нехай бабуся піде та загубиться? Усім буде краще,” — з викликом сказала Олеся.
“Олесю, не забудь замкнути двері,” — втомлено відповіла мама, підводячись зі столу.
“Мамо, скільки можна? Тепер ти все життя мені нагадуватимеш?” — ображено скривилася п’ятнадцятирічна дівчина.
“Не все життя, а поки тут бабуся. Якщо вона вийде — заблукає і…”
“І помре під парканом, а ми житимемо з почуттям провини… Мамо, а може, справді краще?” — викликаюче подивилася Олеся.
“Що ‘краще’?” — не зрозуміла мама.
“Нехай піде та загубиться. Ти ж сама казала, що втомилася від неї.”
“Як ти можеш? Вона мені свекруха, не рідна, а для тебе — бабуся.”
“Бабуся?” — Олеся примружила очі, як завжди, коли злилася. — “А де вона була, коли її синок нас кинув? Коли відмовлялася зі мною сидіти? Зі своєю онукою? Вона тебе не жаліла, коли ти працювала за троє… А ще й звинувачувала, що чоловік пішов!”
“Годі!” — голос матері здригнувся. — “Даремно я тобі це розповідала. Погано я тебе виховала, коли в тобі нема милосердя до ближнього, до рідного. Мені страшно. Коли я постаріюся, ти так само до мене ставитимешся? Що з тобою? Ти ж завжди була доброю. Не могла пройти повз бездомну кішку чи цуценя, усіх додому тягнула. А бабуся — не цуценя…” — мама похитала головою. — “Вона вже покарана. Твій батько відмовився не лише від нас, а й від неї.”
“Мамо, іди на роботу, запізнишся. Обещаю, двері замкну,” — провино подивилася Олеся.
“Добре, а то ще наговоримо лишнього…” — але мама не йшла.
“Мамо, пробач, але на тебе дивитися боляче. Шкіра та кістки. Тобі всього сорок, а ходиш, згорбившись, ледве ноги переставляєш. Завжди втомлена. Чого ти так на мене дивишся? Хто тобі правду скаже, як не рідна дочка?” — Олеся не помітила, як знову підняла голос.
“Дякую. Дивись, щоб вона газ не вмикала й воду не залила.”
“Ось-ось! Ми з нею, наче прив’язані. Життя нема. Мамо, давай відведемо її у будинок для літніх. Там за нею доглядатимуть. Вона ж нічого не розуміє…”
“Знову почала?” — різко перебила мама.
“Усім буде краще, їй перш за все,” — не помічаючи маминого роздратування, продовжила Олеся.
“Більше не хочу слухати. Нікуди я її не віддаватиму. Скільки їй залишилося? Хай буде вдома…”
“Та вона нас переживе! Іди не роботу. Я нікуди не піду, двері замкну, обіцяю,” — злісно повторила Олеся.
“Пробач. Я на тебе навалила… Усі гуляють, а ти з бабусею.”
Вони говорили, не помічаючи відчинені двері у кімнату бабусі. Вона, звичайно, чула, але навряд чи розуміла — та й за хвилину забула б.
Мама пішла, а Олеся зайшла до колишньої своєї кімнати, де тепер жила бабуся.
“Бабусю, хочеш чогось?” — спитала вона.
Погляд старої був порожній.
“Пішли, дам тобі цукерку,” — Олеся допомогла їй підвестись.
“А ти хто?” — бабуся дивилася на неї без розуміння.
“Пий чай.” — Дівчина зітхнула й поклала перед нею цукерку.
Бабуся дуже любила солодке. Вони з мамою ховали від неї цукерки, давали по одній. Олеся спостерігала, як та розгортає яскравий папірець. Крізь рідке сиве волосся просвічувала бліда шкіра. Дівчина відвернулась.
Колись бабуся фарбувала волосся, робила пишну зачіску, підмальовувала губи яскравою помадою. Чоловіки оберталися на неї, поки вона не почала втрачати розум.
Олеся не розуміла, що відчуває до неї — жалість, образи, неприязнь? Дзвінок у двері перервав її думки.
“Мама, мабуть, щось забула,” — пішла відчиняти.
Але на порозі стояв її друг, старшокласник Богдан.
“Привіт. Чого так рано? Мама щойно пішла,” — прошепотіла Олеся.
“Знаю. Вона мене не помітила.”
“Наталко!” — почувся з кухні голос бабусі.
“Хто така Наталка?” — поцікавився Богдан.
“Вона так маму називає, вважає її дочкою. Заходь у ванну й сиди тихо. У неї сьогодні ‘просвітлення’.”
“Там нікого нема,” — увійшовши на кухню, Олеся побачила порожню чашку й цукерковий папірець.
“Я чаю хочу,” — сказала бабуся.
“Але…” — Олеся зрозуміла марність пояснень.
Бабуся швидко забувала нещодавнє, але добре пам’ятала минуле. Іноді в неї були миті ясності. Чи хитрила вона заради цукерки, чи дійсно не пам’ятала?
Довго розгортаючи папірець, бабуся випила чай. Олеся відвела її до кімнати й зачинила двері.
“Можна виходити?” — виглянув Богдан.
“Так. Іди на кухню.”
Вони сиділи, слухаючи музику в навушниках. Олеся не помітила, як бабуся прокралася до дверей…
Виходячи проводити Богдана, дівчина побачила: двері розчинені, бабусі немає.
“Я не замкнула… Вона пішла! Мама подумаВони вийшли на вулицю та швидко знайшли бабусю біля старого каштана, де вона колись гуляла з маленькою Олесею, і в цю мить дівчина зрозуміла, що любов не завжди вимагає розуміння — іноді достатньо просто бути поряд.