**3 Червня**
Я думав, що моє життя в 64 роки буде спокійним і передбачуваним — аж поки мій пес не привів додому коня з таємничим минулим.
Мене звати Микола, і я живу самотньо на невеличкому хуторі серед Карпатських гір. Це не розкіш — просто кілька гектарів землі, корови, кури, город та мій вірний пес, Бурко.
Після того як дружина пішла від нас п’ять років тому, тиша тут стала важкою. Діти живуть далеко, мають свої турботи. Дні я заповнював роботою на землі та доглядом за тваринами. Але Бурко — суміш вівчарки й невідомої породи — був моїм постійним супутником, моєю тінню та причиною посмішки.
Того ранку все почалося як зазвичай. Сонце сходило м’яко, золотим світом заливаючи поля. Я поливав капусту, коли помітив, що Бурко повертається з лісу, що межує із західним полем.
Спершу не придав цьому значення — аж поки не побачив, що він не сам.
За ним ішов кінь. Справжній, дорослий, гнідий кінь із розкуйовдженою гривою та ясними, допитливими очима.
Я завмер із шлангом у руці.
«Бурку… що ти цього разу привів?» — прошепотів я.
Кінь зупинився за кілька кроків, наставивши вуха, ніби чекав запрошення. Бурко махнув хвостом і гавкнув раз, немов пишався собою.
Кінь виглядав здоровим — ніяких ран, ознак зневаги. Але на ньому не було ні вуздечки, ні сідла, ні клейма. Лише м’які карі очі, які ніби говорили: «Я тобі довіряю».
Я повільно підійшов і простягнув руку. Вона не відступила. Дозволила погладити шию й провести долонею по боці. Її шерсть була теплою і чистою. Хтось доглядав за нею. Але хто?
Я подзвонив у місцевий відділок поліції, написав у сільську групу, завітав до магазину й клініки — і всім розповів про знахідку.
Ніхто не втрачав коня.
Так ніби вона з’явилася з нізвідки.
Вирядіти її на пасовищі вирішив на кілька днів, поки хтось не оголоситься. Але ніхто не прийшов.
Тож я назвав її Надією. Бо її поява була тихим, несподіваним благословенням.
Надія прижилася на хуторі, ніби завжди тут була. Вона ходила за Бурком скрізь — на пагорб, біля стайні, до струмка. А Бурко взяв на себе роль охоронця коня дуже серйозно.
Зранку я сидів на ганку із кавою й дивився, як вони бігають у тумані. Це давало спокій, якого не відчував роками.
Під час дощу я вирішив прибрати стару комору за хатою.