**Спадщина**
У великій старовинній хаті панував незвичайний рух. Двері скрипіли, дзвінок бринів, і щоразу входив хтось із родичів. Цього разу з’явився огрядний чоловік у дорогому костюмі, піджак якого напружено натягнувся на випинаючий живіт.
Бліда, ницька жінка криво посміхнулась йому, а чоловік, що сидів на дивані, підвівся й пішов назустріч.
— Степане! Не сподівався, що приїдеш. — Чоловіки потиснули один одному руки. — Сідай, розказуй, як життя.
Жінка невдоволено відсунулася в кінець дивана, звільняючи місце для братів.
«Невже дружина Івана? Скільки у нього дівчат було, а оженився на такій…» — Степан не знайшов слів.
Дзвінок знову пролунав. Усі троє повернулися до дверей. Чекали лише на того, хто мав ось-ось увійти. У дверях з’явився високий чоловік у чорних штанях і темно-синьому светрі, який підкреслював білизну сорочки.
Борис сухо привітався, оглянувся й сів у пошарпане крісло в протилежному кутку кімнати.
«Оце пишність…» — подумав Степан.
Він одразу його впізнав, хоч не бачив років тридцять. Ось і зібралися разом три брати, три спадкоємці. Злетілися, як круки на падло. Степан сподівався, що ніхто, окрім нього, не приїде, а Борис — тим паче.
Брати отримали запрошення приїхати, щоб проститися з Ганною Іванівною. Так і було написано: «щоб проститися». І для порядку вказано адресу — на випадок, якщо забули.
Степан давно жив у іншому місті з родиною. Добра посада, хата, авто, дві дочки, одна вже й онука подарувала. Йому, власне, тіткина спадщина не потрібна. Приїхав так, з цікавості.
Колись ця квартира здавалася йому велетенською. Він боявся темних кутів, величезного годинника й масивних меблів.
Коли батько зірвався з риштування на будівництві й розбився, мати зчорніла від горя. Як підніме трьох хлопців сама? Іванові й п’яти не було. Жили бідно й тяжко. Одного дня приїхав старший брат матері, про якого діти й не чули раніше, і запропонував забрати хлопців на час, хоча б двох старших.
Вони з дружиною не мали дітей. Мати оговтається — забере. Брат дав їй грошей і відвіз дітей із собою. Мати від горя запила й незабаром померла.
Тітка Ганна виявилася суворою й холодною. Годувала, одягала хлопців, намагалася їх полюбити. Старший Степан швидко збагнув, що це шанс вибитися в люди. Усім завгодно догоджав дядькові й його дружині.
А ось середній Борис поводився замкнено, не бажав налагоджувати стосунки з новими родичами. Після школи не вступив до інституту, на відміну від Степана. Повернувся у рідне місто, у батьківську хату. Влаштувався на роботу, вчився заочно. Дядько сперсив надсилав йому гроші, але Борис повертав їх із запискою, що не потребує допомоги.
Степан на останньому курсі інституту одружився й переїхав до родини дружини у Львів. Молодший Іван виріс гульвісою, вештався без діла. У сім’ї не без біла, як то кажуть.
«Квартира потребує ремонту. Потім можна вигідно продати. А такі меблі зараз не роблять — радянський антикваріат. Міцні, масивні. У вітрині — богемський хрусталь. І гроші на вкладах, мабуть, є. Хоча всі вклади могли згоріти в дев’яності й двохтисячні…» Степан зрозумів, що занадто захопився мріями.
Міркуючи, він час від час поглядав на Бориса. Той сидів байдужий, витягнувши схрещені ноги. Іван нашіптував щось дружині, теж поглядаючи на братів. «Борис — вітрежений, не в милості був у дядька й тітки. Іван свою частину спадщини прогуляє…» Степан вважав себе найгіднішим тітчиної спадщини.
У квартиру їх впустила симпатична дівчина. Мабуть, сиділка тіткина. Тільки Степан подумав про неї, як у кімнату заїхав візок, на якому сиділа старенька. Голова її схилилася на груди, ноги вкривав товстий плед.
Дівчина поставила візок так, щоб старенька бачила всіх. На її тлі вона виглядала ще привабливішою й молодшою. Для братів поява живої родички стала несподіванкою.
Степан спробував порахувати, скільки їй могло бути років. Виходило, що за вісімдесят. І чому він вирішив, що вона померла? У телеграмі було написано, що його запрошують проститися з Ганною Іванівною. Тому він і подумав, що вона вмерла.
Степан з цікавістю й якимось страхом розглядав тітку, її зморшкувате, у коричневих плямах обличчя. Сиві волосся, мов дроти, стирчали у різні боки. Спотворені артритом руки з набряклими венами лежали на підлокітниках. Він дивився й не міг прийти до тями. Пізнавав і не пізнавав. Час не пошкодував колись горду й струнку жінку, якою він її пам’ятав.
— Ганна Іванівна рада вас бачити, — бадьоро сказала дівчина.
— За її наказом я знайшла всВероніка запросила всіх до столу, де вже стояли гарячі вареники з вишнями та чашка меду, і тоді Борис, вперше за довгі роки, промовив: «Може, нарешті, почнемо все спочатку?» — і його слова повисли в повітрі, немов останній шанс на порятунок.