У старому великому квартирі панував незвичайний рух. Дверній дзвінок безперервно дзвенів, двері розчинялися, і всередину заходив хтось із рідні. Цього разу на порозі з’явився кремезний чоловік у дорогому костюмі, піджак якого напружено натягнувся на випинаючому животі.
Бліда, нічим не примітна жінка кисло посміхнулася йому, а чоловік, що сидів на дивані, підвівся й пішов назустріч.
— Остапе! Не сподівався, що приїдеш. — Чоловіки міцно потиснули один одному руки. — Сідай, розказуй, як життя.
Жінка невдоволено відіснулася в інший кінець дивану, звільняючи місце для братів.
«Невже дружина Івана? Скільки в нього було дівчат, а одружився з такою…» — Остап не знайшов слів.
Квартиру знову оголосив дзвінок. Усі троє повернули голови до дверей. Чекали лише на того, хто мав ось-ось увійти. У дверях з’явився високий чоловік у чорних штанях і темно-синьому светрі, який підкреслював білизну сорочки.
Богдан сухо привітався, оглянувся й сів у пошарпане крісло в протилежному кутку кімнати.
«Оце франт з нього виріс», — подумав Остап.
Він одразу впізнав його, хоч не бачив років тридцять. Ось і зібралися разом три брати, три спадкоємці. Злетілися, як круки на падаль. Остап сподівався, що крім нього ніхто не з’явиться, Богдан — тим паче.
Троє отримали запрошення приїхати, щоб проститися з Ганною Іванівною. Так і було написано: «щоб проститися». І вказана адреса — на всяк випадок, якщо забули.
Остап давно жив у іншому місті з родиною. Добра посада, квартира, автомобіль, дві доньки, одна вже й онука подарувала. Йому, власне, тіткина спадщина не потрібна. Приїхав із цікавості.
Колись квартира здавалася йому величезною. Він боявся темних кутків, громіздких годинникВерона зупинилася посеред кімнати, і в ту ж мить з вітчизняного “Запорожця”, що стояв під вікном, почувся ледь помітний стук мотора – він нагадував ритм життя, яке, попри все, тривало далі.