— Вирішуй, чи ти там, з нею, чи ти з нами.
Марічка після роботи зайшла у крамницю біля дому. Вже стояла біля каси, коли побачила тітку Ганю. Колись вони з матір’ю Марічки працювали разом. Кожна зустріч із маминою подругою змушувала її зупинитися, обмінятися кількома словами.
Марічка розрахувалася, відійшла від каси й стала чекати тітку Ганю біля виходу.
— Добрий вечір, — привітно промовила вона, коли жінка підійшла. — Давно вас не бачила.
— Марічко, здоровенька була. Хворіла я, із хати не виходила. Ходімо, мушу тобі дещо сказати.
Марічка збентежилася. Дем’янові вже шістнадцять — вік непокірний. А тринадцятирічна Оленка вже й собі дівчається. Може, щось наробили? На душі стало неспокійно. Пакет із продуктами тяжів у руці, ручки впивалися в долоню. Може, відмовитися, сказати, що поспішає? Не встигла. Тітка Ганя зупинилася й почала говорити тихим, напруженим голосом, нахилившись до її вуха:
— Не подумай, не пліткую. Кажу те, що бачила сама. Ти мені не чужа, я ж тебе виростила на очах. Твій Олесь частенько до сусідки заходить. Її вікна якщо не навпроти моїх. Щойно він у неї з’являється — вона одразу штори затягує.
Марічку ніби обдали холодною водою, а потім кинуло в жар. Такого повороту вона не чекала. Від кого завгодно, але не від Олеся.
— Вирішила тебе попередити. У мене самого душа не на місці. Двоє діток у вас. А якщо у нього там серйозно? Втрутилася б, поговорила б з чоловіком, поки не пізно.
— Дякую, тітко Ганечко, — Марічка рвонулася до дверей, швидко пішла додому, намагаючись втекти від співчутливих поглядів, забувши, що йдуть вони в одну сторону, що живуть у сусідніх будинках.
Задихаючись від швидкої ходи, вона ледве потрапила ключем у замок. Увійшла в кімнату, опустилася на пуф і поставила пакет біля ніг. Він упав, щось висипалось, покотився по підлозі. Марічка нічого не помічала, оглушена новиною. На шум вийшла донька, почала збирати розкидане.
— Віднеси на кухню, я зараз, — різко сказала Марічка, відправляючи її геть.
*Як він міг? Бачила тітка Ганя, бачив хто завгодно… А діти? А я нічого не помічала…*
— Мамо, ти захворіла? Ти якась бліда… — почала донька.
— Іди в кімнату. Дай мені трохи побути одній.
Оленка вагалася, але пішла.
*Добре, що Олеся немає. Є час прийти до тями. А то не стрималась би, на порозі б і вилила все. Емоції — поганий помічник.*
Марічка підвелася, пішла на кухню, налила води з чайника й пила дрібними ковтками, намагаючись заспокоїтись. Потім почала готовити вечерю, але все випадало з її тремтячих рук.
Скоро на сковорідці зарум’янилися котлети, залишилося дістати з холодильника вже зварений картоплю та підігріти. Марічка раз-по-раз підходила до вікна, намагаючись розгледіти будинок навпроти.
Від звуку ключа, що вдарив об замок, вона здригнулася. Відвернулася до плити. Незабаром почула кроки за спиною.
— Як смачно пахне, — весело промовив чоловік.
— Переодягайся та мій руки, будемо вечеряти, — голос Марічки звучав різко, наче натягнута струна.
— Щось сталося? — Олесь підійшов і заглянув їй у вічі.
— Зустріла в магазині тітку Ганю. — Марічка ковтнула. — Вона сказала, що… хворіла, не виходила з дому. А я навіть не зайшла до неї.
— І ти так переживаєш через це? — спитав він.
— Ні. Вона сказала, що бачила, як ти ходиш у будинок навпроти. — Останні слова Марічка вимовила тихо, розвернувшись до нього.
— Ще що тобі набрехала та стара балакалка? — роздратовано спитав Олесь.
Але по йому метушачомуся погляду Марічка зрозуміла — все правда. А вона ще сподівалася…
— Вона бачила, бачили й інші. Про що ти думав? А якщо діти дізнаються? — прошипіла вона, кинувши на двері очі. — Я не можу так. Ні зрозуміти, ні пробачити тебе не зможу. Вирішуй, чи ти там, з нею, чи ти тут, з нами.
— Мар’яно… — Олесь поклав їй руки на плечі.
Вона здригнулася.
— Не чіпай мене!
— Мам, таб, ви чого кричите? — у дверях з’явився Дем’ян.
Марічка навіть не помітила, коли він увійшов.
— Мій руки та кликни Оленку, будемо вечеряти. — Вона насилу посміхнулася.
Кілька днів вони з чоловіком не розмовляли. Напруга зростала, копилася, вимагала виходу. Марічка сподівалася, що Олесь попросить пробачення, скаже, що більше не ходитиме до тієї, і все буде як раніше. Намагалася уявити, як вони житимуть удома втрьох, якщо він піде.
Одного дня, коли дітей не було вдома — Дем’ян гуляв, а Оленка пішла до подруги на день народження, Олесь прокашлявся й сказав:
— Більше не можу. Поговоримо?
— ПВін глянув їй у вічі, і вона зрозуміла – на цьому все скінчилося.