Квиток у один кінець
Мати маленької Оленки працювала покоївкою в готелі й часто брала доньку з собою. Оленці подобалися великий хол із кількома годинниками на стіні, котрі чомусь показували різний час. Подобались розсувні скляні двері, що відчинялись самі. Подобались м’які килимові доріжки, що заглушували шум кроків. Подобався запах готелю й гігантські дзеркала.
Але найбільше Оленці подобались гарні, привітні й доброзичливі дівчата за стійкою в холі. Вона мріяла, що коли виросте, обов’язково стане такою, як вони.
— Треба добре вчитись у школі, бути вихованою та ввічливою. Адже адміністратор — це обличчя готелю, — пояснювала мати.
— У мене гарне обличчя. Ти сама казала, що я вродлива, — відразу заявляла Оленка.
— Важливо не лише бути вродливою. Треба знати кілька іноземних мов і здобути спеціальну освіту. Підрости, закінчи школу, тоді й побачимо, — усміхалась мати.
У старших класах Оленка вже допомагала матері прибирати в готелі. Вона роздивляла свою струнку постать у великих дзеркалах і сердилась, що груди занадто маленькі, та й не завадило б підрости на п’ять-десять сантиметрів. Але зріст можна виправити високими підборами. Зате волосся у неї каштанове, густе, з великими локонами на кінцях. Як не крути, а всі дані, щоб стати адміністратором готелю, у неї є.
Коли поруч не було Надії Володимирівни, Оленка сиділа за стійкою з дівчатами й спостерігала, як і що вони роблять. Під їх наглядом і сама справлялась непогано.
Одного разу одна з адміністраторів захворіла, а друга поїхала на похорон матері. За стійку встала сама Надія Володимирівна. Але вирішувати одночасно купу інших справ не виходило. Тоді Оленка запропонувала допомогти.
— Я багато разів бачила, що й як треба робити. Я впораюсь. — Вона промовчала, що вже сама працювала, а то б дівчатам дісталось.
І справилась. Усі залишились задоволені, а сама Оленка — найбільше. Вона почувалася дорослою й важливою.
— Яка ж ти молодець. Якщо вирішиш вчитись на готельний бізнес, я напишу тобі рекомендаційний лист і гарну характеристику для вступу. Потім візьму на роботу, — обіцяла Надія Володимирівна.
Після школи Оленка справді вступила до інституту на заочне відділення, щоб відразу застосовувати знання на практиці. Так вдало вийшло, що одна з дівчат пішла у декрет, і Оленку поставили на її місце.
Кожну вільну хвилину вона сиділа з підручниками, зубрячи англійську.
Мати пишалася донькою. Вона все життя пропрацювала покоївкою, а доньку одразу поставили адміністратором, та ще й освіту здобуде.
Молоді чоловіки залицялися до Оленки, робили компліменти, дарували цукерки, парфуми й квіти.
— Та ти будь обережніша з приїжджими. Вони в відрядженнях усі холості, потім поїдуть до своїх дружин і дітей, а ти залишишся… — попереджали мати й Надія Володимирівна.
Оленка й сама вже багато що розуміла. Нещодавно одну з покоївок звільнили через зв’язок із мешканцем. Він звинуватив її у крадіжці грошей. Потім виявилось, що сам їх сховав і забув куди. Гроші знайшли, але дівчину все одно звільнили.
У готелі Оленка й познайомилась з Олегом. Молодий хлопець приїхав із сусіднього міста у відрядження. Він сидів у холі й робив вигляд, що читає газети, а сам спостерігав за Оленкою. Коли її зміна скінчилась, він запросив її в кіно. З ним було легко й цікаво. Оленці пишалося, що дорослий хлопець — на шість років старший — залицяється до неї.
Олег поїхав, коли скінчилось його відрядження, а на наступні вихідні знову приїхав, вже до Оленки, зупинився в готелі. Вона цілий тиждень з нетерпінням чекала вихідних і його приїзду. А через півроку він взагалі перевівся в місто, до нового філіалу підприємства, отримав службове житло.
Як же вони були тоді щасливі!
Попри попередження матері, Оленка часто залишалась ночувати в Олега. Вранці він будив її ніжними поцілунками. Вона блаженно посміхалась і міцніше пригорталась до нього…
— Давай одружимось. Не хоч— Давай одружимось. Не хочу ані на мить розлучатись із тобою, — шепотів Олег.