**Щоденник Насті**
“Але ж це ти сама запропонувала забрати маму до нас. Я тебе не примушував,” — сказав Тарас.
Я закінчила університет і влаштувалася в компанію, де вже працював Тарас. Він відразу помітив скромну дівчину, якою я тоді була. Як досвідчений співробітник, він провів мені екскурсію, а після роботи чекав біля виходу на машині. Так ми почали зустрічатися. За півроку одружилися.
Тарас тоді щойно купив квартиру, а на ремонт коштів не вистачило. Допомогли мої батьки. Ми з ентузіазмом облаштовували наше перше гніздечко: бігали по магазинах, вибирали шпалери, а ввечері самі їх клеїли. Інколи запрошували друзів — робота йшла весело й швидко. Я підбирала меблі і дрібнички для затишку. Коли ремонт закінчили, влаштували гучне свято. Тепер можна було просто жити й радіти.
“Класно, правда? Давай з дітьми почекаємо. Ось відпочинемо в Карпатах, тоді й поговоримо…” — казав Тарас.
Стояв теплий червень, у повітрі літали тополині пушинки. Ми планували відпустку: вибирали готель, купували квитки. Та біда прийшла звідки не чекали — про подорож довелося забути.
Одного ранку я підфарбовувала вії на кухні, а Тарас чекав, доки закипить кава. Задзвонив телефон.
“Настю, кава готова,” — сказав він і підняв трубку.
Я налила гарячий напій і піднесла до губ.
“Що?!” — раптом скрикнув Тарас.
Моя рука здригнулася, кава обпекла губи й розлилася по столу.
“Що трапилося?” — запитала я, помітивши його зблідле обличчя.
“Мама в лікарні. Сусідка подзвонила. Я їду, попередь на роботі, що запізнюся.”
Так. Звісно. — Я дивилася на кавову пляму.
“Пізніше прибереш. Маршрутка не чекатиме,” — сказав Тарас, і я мовчки побігла.
На зупинці повз мене промайнула його машина. Він сигналив, а я лише махнула у відповідь, облизуючи обпалені губи.
“Що з мамою?” — запитала я, коли через три години він зайшов до мене в офіс.
“Погано. Права сторона паралізована. Не говорить. Лікарі кажуть, шансів мало. Самотужки вона не виживе.”
“Давай заберемо її до нас. Що тут мудрувати? Хіба ти зможеш щодня їздити, годувати, міняти підгузки?”
Тарас погодився. Мені навіть здалося — він саме цього й чекав.
Через три тижні ми привезли Євгенію Олексіївну додому. ВідпусНесподівано під дощем до нас підійшов молодий священик, який почав спільно молитися за спокій душі Євгенії Олексіївни, і в цю мить я відчула, як тягар провини з моїх плечей нарешті знявся.