— Але ж це ти сама запропонувала забрати маму до нас. Я тебе не нав’язував, — промовив Данило Соломії.
Після інституту Соломія влаштувалася у організацію, де вже працював Данило. Він одразу помітив скромну, вродливу дівчину. Як старожил, провів їй екскурсію, а після роботи чекав на авто біля виходу. Незабаром вони почали зустрічатися, а через півроку — одружились.
Данило нещодавно купив квартиру в Києві, але на ремонт коштів не лишилося. Допомогли батьки Соломії. Молоді з запалом взялись облаштовувати своє перше гніздечко: ходили по крамницях, вибирали шпалери, а по вечорах самі їх клеїли. Інколи запрошували друзів — робота йшла жваво та весело. Соломія вибирала меблі, дрібнички для затишку. Закінчення ремонту відсвяткували на широку ногу. Тепер можна було просто жити й радіти.
— Чудово, правда? Давай з дітьми почекаємо. Ось поїдемо у відпустку, відпочинемо, тоді… — казав Данило.
Стояв теплий червень, у повітрі кружляв тополиний пух. Настав сезон відпусток. Вечорами вони обговорювали, куди поїдуть, вибирали готель, купували квитки. Але біда прийшла звідки не чекали, і мріям про відпочинок не судилося збутися.
Одного ранку, коли Соломія підфарбовувала вії за кухонним столом, а Данило стежив за кавою на плиті, задзвонив телефон.
— Соломіє, кава готова, — сказав Данило і підніс трубку.
Вона налила гарячий напій і піднесла чашку до губ.
— Що?! — голос Данила різко змінився.
Рука Соломії здригнулася, кава розлилася по столу. Вона обпекла губи й язик.
— Що трапилося? — запитала вона, побачивши змінені риси обличчя чоловіка.
— Мама в лікарні. Сусідка подзвонила. Я їду, дізнаюся. Ти доберешся на роботу сама? Попереди, що я затримаюсь.
— Так, звісно… — Соломія дивилася на кавову пляму.
— Біжи, потім прибереш. Маршрутка не чекатиме, — сказав Данило, і вона слухняно побігла.
Вона спішила на зупинку, коли повз проїхав Данило, коротко подавши сигнал. Соломія махнула йому вслід, облизуючи обпалені губи.
— Що з мамою? — запитала вона, коли через три години Данило зайшов до офісу.
— Погано. Маму паралізувало. Права половина тіла не рухається, не говорить. Лікар каже, шанси одужати мінімальні. Сама вона не зможе.
— Давай заберемо її до нас. Що тут міркувати? Їздити до неї щодня після роботи? Годувати, міняти підгузки… А так дорога відпадає.
Данило погодився, і Соломії навіть здалося, що він чекав саме цієї пропозиції.
Через три тижні Марію Данилівну привезли з лікарні додому. Молоді віддали їй свою спальню.
— Може, візьмемо відпустку по черзі, щоб доглядати? Як її саму залишимо? — шепотіла Соломія на кухні.
— Соломіє, ти ж жінка, тобі легше. Залишайся завтра вдома, а я домовлюся, щоб ти працювала дистанційно. Всі гроші вкинули в ремонт. Сиддоку не потягнемо. Ще ліки, масаж… — сказав Данило, і вона знову послухала.
Вона крутилася, як білка в колесі: годувала з ложки, міняла підгузки, тільки сяде за комп’ютер — Марія Данилівна вже кличе. Ще й магазини, приготування їжі… Коли Данило повертався з роботи, Соломія валилася з ніг.
Втома накопичувалася. Обида на Данила, який не допомагав, у кімнату матері заходив лишень привітатись. Вона робила помилки, начальник повертав документи на переробку. Потім подзвонив і повідомив, що Данило попросив її звільнити. На її місце взяли іншого…
— Невже ви не можете тримати ложку? Хоч трохи допоможіть! — зривалась Соломія.
— Як ти смів вирішувати за мене? — докоряла чоловікові.
— Ти не впоралась.
— А ти міг би допомогти. Я з усіх сил… Більше не можу. — Вона сіла й охопила голову руками. — Цей запах зводить мене з розуму. Часто міняю підгузки, а він усюди. Провітрюю — мати стогне, що їй холодно.
— Але ж це ти сама запропонувала забрати маму. Я тебе не нав’язував, — сказав Данило.
Соломію перехопило. Виходить, вона сама взяла на себе цей тягар.
Одного разу Данило повернувся вночі після корпоративу. Соломія чекала, не спала. Вони знову сварились, кричали. Сварки стали щоденними. Їй усе набридло. Вона відчинила шафу й почала виймати сукні.
— Годі. Більше не можу. Це твоя мати. Ти й доглядай. Я йду…
Раптом із спальні почулось немовляче мичання.
— Ну що ще? — вривалась Соломія до кімнати.
У Марії Данилівни на очах стояли сльози. Вологі смужки блищали на скронях. Соломія підійшла й витерла їх серветкою. Марія вхопила її за поділ нічної сорочки, прошепотіла:
— Не йди… не йди…
Соломія сіла на ліжко й заплакала. Марія гладила її по голові.
— Вибачте… Я втомилась. — Вона схопилась і вибігла.
У дверях зіткнулася з чоловіком. ЇїВона зрозуміла, що життя — не про вину чи покарання, а про те, щоб знайти свій шлях до щастя, навіть якщо він починається з болю.